Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
кивнув медсестрі, і та відразу ж дістала ампулку зі свого візка з медичним начинням, який супроводжував її під час обходу поміж ліжками хворих, і взялася готувати ін’єкцію. Фермін замотав головою, але лікар міцно тримав його.
– Боюся, я не можу поки що вам дозволити піти звідси. Потерпіть трохи. Мені б не хотілося потім хвилюватися за вас.
– Не турбуйтеся, у мене життів більше, ніж у кішки.
– А сорому менше, ніж у політика! Тому попрошу вас більше не щипати медсестер за сідниці, коли вам міняють пов’язку. Домовилися?
Фермін відчув укол голки в праве плече, і холодок розійшовся по його жилах.
– Лікарю, будь ласка! Чи не могли б ви порозпитувати про неї? Її звати Алісія.
Лікар відпустив пацієнта, і Фермін розслабився на ліжку. Його м’язи стали як желе, а зіниці розширилися, перетворивши довколишній світ на малюнок акварельними фарбами, які поступово розмивало водою. Далекий голос лікаря загубився у своєму ж відлунні й затих. Фермін відчув, як провалюється крізь ватні хмари, і побачив, як білість приміщення кришиться й перетворюється на порохнисте світло, що випаровується в рідкий бальзам – обіцянку хімічного раю.
18
Його виписали по обіді, тому що в лікарні вже не давали ради, і всі пацієнти, які не були при смерті, вважалися здоровими. Споряджений дерев’яною милицею й новим комплектом одягу, який перейшов до нього від котрогось небіжчика, Фермін перед самим виходом із клінічної лікарні з великими труднощами забрався в трамвай, який привіз його знову до кварталу Раваль. Там він узявся ходити по кав’ярнях і крамницях, що були відчинені, розпитуючи всіх, чи ніхто не бачив дівчинки на ім’я Алісія. У відповідь цьому худому й змарнілому чоловічкові люди лише мовчки хитали головами, гадаючи, що бідолаха, як і багато інших, марно шукає свою мертву доньку, ще одну серед тих дев’ятисот – сотня з яких діти, – що загинули того дня, 18 березня 1938 року, на вулицях Барселони.
Коли стемніло, Фермін уже пройшов усю Ла-Рамблу згори донизу. Бомби потрапили в трамваї, що посходили з рейок і ще досі лежали на боці з мертвими пасажирами всередині. Кав’ярні, які ще недавно були переповнені відвідувачами, зараз перетворилися на примарні приміщення, у яких лежали нерухомі тіла. Тротуари були забризкані кров’ю, і ніхто з тих людей, що допомагали переносити поранених, накривали мертвих чи просто тікали невідь-куди, ніхто не пригадував дівчинки, схожої на ту, що описував Фермін.
І все ж він не втрачав надії, навіть тоді, коли натрапив на трупи діток, викладені вряд на тротуарі перед Великим оперним театром «Лісео». Усі були не старші за вісім-дев’ять років. Фермін упав навколішки. Поруч із ним жінка гладила ніжку хлопчика з чорною діркою завбільшки з кулак у грудях.
– Він мертвий, – сказала жінка, хоч Фермін ні про що її не запитував. – Усі вони мертві.
Протягом усієї ночі, поки містяни розбирали завали, а руїни десятків домів помалу догоряли, Фермін ходив вулицями Равалю від дверей до дверей і запитував про Алісію.
Нарешті, на світанку, усвідомивши, що більше не може ступити й кроку, він опустився на сходи перед церквою Віфлеємської Божої Матері. Невдовзі поліціянт із закіптюженим