Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
нафталіном і пусткою. Зі свічкою в руках дівчинка ходила вздовж шерегів скляних шафок із черевичками, коштовностями, вбраннями й перуками. Кутки цього мавзолею одягу й спогадів заснувала павутина, і маленька Мерседес – яка виростала забезпеченою і самотньою, як і личить справжнім принцесам, – уявляла собі, що ці всі чарівні речі належать ляльці, поламаній і проклятій, ув’язненій у кімнаті наприкінці коридору на четвертому поверсі, якій ніколи не судилося пишатися ні в цьому вбранні, ні в цих показних прикрасах.
Іноді, під покровом ночі, Мерседес ставила свічку на підлогу і вбиралася в один із цих нарядів, щоб протанцювати самій під звуки «Шехеразади» [15], що лунали зі старої музичної скриньки, яку треба було накручувати ключем. Відчуваючи щемливе задоволення, вона уявляла, як батькові руки, тримаючи її за талію, ведуть Мерседес величезною танцювальною залою, а всі заздрісно й захоплено дивляться на них. Коли світанкове проміння торкалося фіранок, Мерседес повертала ключ у шухляду комода й квапилася до ліжка, щоб коли о сьомій ранку до її спальні заходила покоївка, вдати, ніби прокидається з глибокого сну.
Того вечора, на балі-маскараді, нікому не могло й на думку спасти, що цю сукню, яка так бездоганно підкреслює її талію, було пошито для іншої жінки. Линучи над паркетом під звуки музики в обіймах то одного, то іншого, Мерседес відчувала, як очі сотень гостей сласно й пожадливо пестять її. Вона знала, що ім’я її зараз в усіх на вустах, і всміхалася подумки, коли їй вдавалося мимохідь почути розмови, головною героїнею яких була вона сама.
Коли годинник вибив дев’яту, Мерседес, на свій превеликий жаль, довелося піти з цієї такої довгоочікуваної вечірки. Дівчина покинула танцювальний майданчик і рушила до сходів, що вели до головного будинку. Вона сподівалася бодай на один танець із батьком, але той не з’явився на святі, і ніхто його сьогодні ще не бачив. Дон Маурісіо дозволив їй взяти участь у балі лише в обмін на обіцянку о дев’ятій повернутися до своєї кімнати, і Мерседес не мала наміру розчаровувати батька. «Може, наступного року залишуся довше», – думала вона.
Дорогою до сходів вона почула розмову двох батькових колег із уряду, поважних і літніх патриціїв, які протягом усього вечора витріщалися на неї посоловілими очима. Вони стиха пліткували про те, що дон Маурісіо все у своєму житті зміг купити за статки своєї бідолашної дружини, зокрема й цю, навдивовижу весняну попри глибоку мадридську осінь, ніч, щоб його хвойдочка-донька змогла покрасуватися перед найдостойнішим товариством. Сп’яніла від шампанського й вальсу, Мерседес уже було обернулася, щоб відповісти їм, однак чиясь постать перетнула їй шлях і лагідно стримала за руку.
Ірена, вихователька, яка була її тінню та її втішницею протягом останніх десяти років життя, тепло всміхнулася й поцілувала дівчину в щоку.
– Не звертай на них уваги, – сказала вона, беручи свою ученицю попід руку.
Мерседес усміхнулася й стенула плечима.
– Ти сьогодні
Симфонічна сюїта російського композитора М. Римського-Корсакова, написана 1888 року.