Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
двома пальцями, і лише тоді помітив, що від неї лишився сам попіл. Вісенте, начальник його особистої охорони, що стежив за своїм хазяїном з іншого кінця коридору, підійшов і запропонував одну зі своїх.
– Дякую, Вісенте.
– Прийміть мої вітання, доне Маурісіо… – пробурмотів його вірний цербер.
Вальс кивнув, ледь-ледь усміхнувшись із гіркотою. Вісенте, як завжди відданий і шанобливий, повернувся на своє місце у кінці коридору, де, якщо спеціально не приглядатися, неначе злився зі стіною, зникнувши серед барвистих шпалер.
Вальс затягнувся цигаркою і поглянув на широкий коридор, що розгортався перед ним за голубуватою завісою диму, який він видихав. «Портретна галерея» – називала Мерседес цей коридор, який біг довкола четвертого поверху і мав стільки портретів і скульптур, що видавався великим музеєм, закритим для відвідувачів. Лерма, доглядач музею «Прадо», який дбав про його колекцію, завжди нагадував, що тут курити не можна і що сонячне світло може пошкодити полотна. Вальс затягнувся вдруге, згадуючи цього чоловіка. Він був упевнений: Лерма хотів би сказати йому – але не мав для цього ні мужності, ні рішучості, – що цим творам мистецтва не годиться покриватися пилом у приватному домі, хай навіть у розкішній резиденції впливового політика, і що їхнє місце – музеї, де ними зможе милуватися публіка, ці мізерні душиці, які плескають на зібраннях і плачуть на похоронах.
Вальсові подобалося, розкинувшись у одному з розставлених уздовж портретної галереї фотелів, що скидалися на єпископські трони, насолоджуватися виглядом своїх скарбів, багато з яких було реквізовано з приватних колекцій тих мадридців, які під час громадянської війни обрали не той табір. Інші експонати, які надійшли з музеїв і палаців, що перебували в підпорядкуванні його міністерства, Вальс отримав у користування на невизначений термін. Йому подобалося пригадувати ті літні надвечір’я, коли маленька Мерседес, якій тоді ще не виповнилося й десяти років, усівшись батькові на коліна, слухала історії, що їх таїть у собі кожне з цих дивовижних творінь. Вальс часто повертався до цих спогадів, пригадуючи заворожений погляд своєї доньки, що слухала розповіді про Соролью і Сурбарана, Ґойю і Веласкеса.
Не раз Вальс переконував себе, що доки він тут, дні, проведені разом із Мерседес, дні його слави й достатку ніколи не проминуть завдяки сяйву і мріям, які йдуть від цих полотен. Уже давно донька не приходить, щоб провести вечір разом із батьком і послухати його розповідей про Золотий вік іспанського живопису, однак сама лише спроба знайти притулок у цій галереї підбадьорювала Вальса й допомагала забути, що Мерседес – уже доросла жінка, яку він не впізнав, коли донька у вечірній сукні танцювала під поглядами, сповненими жадоби й недоброзичливості. Скоро, дуже скоро він більше не зможе захистити її від цього похмурого світу, що чигає на Мерседес за мурами їхнього маєтку. Цей світ не заслуговує на неї.
Вальс мовчки докурив цигарку й підвівся. Крізь затулені фіранки линули приглушені