Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
й дуже тобою пишаюся, знаєш?
Дівчина завагалася. Батьків голос, здавалося, тримався на тоненькій ниточці, а від його спокою і самовпевненості не лишилося й сліду.
– Звісно, татку, знаю… і я тебе теж люблю.
– Це єдине, що має значення. Хай що б там не сталося.
Вальс усміхнувся, але очі його були вологі. Мерседес іще ніколи не бачила, щоб він плакав, і її охопив страх, неначе все на світі пішло шкереберть. Батько витер сльози й обернувся до неї спиною.
– Скажи Вісенте, нехай зайде.
Мерседес рушила до дверей, але затрималася перед тим, як відчинити їх. Батько далі стояв обернувшись до неї спиною і дивився у вікно на парк.
– Тату! Що має статися?
– Нічого, моя зіронько. Нічого не має статися.
Тоді Мерседес відчинила двері. Вісенте чекав з іншого боку зі своїм непроникним кам’яним виразом на обличчі, від якого дівчині волосся ставало дибки.
– На добраніч, тату, – тихо промовила вона.
– На добраніч, Мерседес.
Вісенте поштиво схилив голову перед нею і зайшов до кабінету. Мерседес обернулася, щоб подивитися, але охоронець м’яко зачинив двері перед її носом. Дівчина приклала вухо до дверей і стала підслуховувати.
– Він був тут, – промовив батьків голос.
– Цього не може бути, – заперечив Вісенте. – Усі входи охороняються. Лише хатня прислуга має доступ до горішніх поверхів. Моїх людей розставлено на всіх сходах.
– Кажу тобі: він був тут. І в нього є список. Я не знаю, як йому це вдалося, але в нього є список… Боже мій.
Мерседес проковтнула клубок, що підступив їй до горла.
– Це, мабуть, якась помилка, сеньйоре.
– Подивись сам…
Запала довга мовчанка. Мерседес затамувала дихання.
– Номери, здається, правильні, сеньйоре. Не розумію…
– Час настав, Вісенте. Годі ховатися. Зараз або ніколи. Я можу на тебе розраховувати?
– Звичайно, сеньйоре. Коли?
– На світанку.
Запала тиша, а по короткій хвилі Мерседес почула кроки, що наближалися до дверей. Вона прожогом кинулася сходами вниз і не зупинялася, аж доки не опинилась у своїй кімнаті. Забігши до себе, вона притулилася до дверей і сповзла на підлогу, відчуваючи, що прокляття, немов якась зараза, розноситься в повітрі і що цієї ночі та дивна казкова вистава, у якій вона жила багато років, закінчиться.
6
Цей світанок назавжди лишиться в її пам’яті, сірий і холодний, неначе зима вирішила зненацька наскочити на них і потопити «Віллу Мерседес» в озері туману, що насувався від узлісся. Дівчина прокинулася, ледве промінчик металевого світла зашкрібся до неї у вікно. Вона лягла спати навіть не скинувши свою сукню. Мерседес відчинила вікно, і холодна ранкова вологість вмила їй обличчя. Густий туман килимом стелився по парку, немов змія, що повзала поміж решток учорашньої вечірки. Небо заволокли чорні хмари, що посувалися помалу і, схоже, виношували в собі грозу.
Мерседес босоніж вийшла в коридор. Усюди панувала глибока тиша. Дівчина потемки пройшла коридором, обігнула східне крило будинку й опинилася перед дверима батькової спальні. Ані Вісенте,