Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
і він обліг її тіло, наче друга шкіра, надавши дівчині вигляду механічної ляльки. Саме в цю мить вона підвела очі, і новачок зустрівся з її поглядом у дзеркалі, холодним і безпристрасним. Агент задоволено посміхнувся і після довгої паузи відвів погляд, встигнувши краєм ока помітити темну пляму на боці Алісії – вировиння шрамів, які, здавалось, лишило величезне розпечене до жару свердло, що колись пошматувало її стегно. Агент помітив, що старший товариш суворо дивиться на нього.
– Кретин, – пробурмотів він.
За якусь мить Алісія вийшла з ванної.
– У тебе немає іншого вбрання? – запитав її старший.
– А з цим що не так?
– Не знаю. Може б, щось скромніше?
– Навіщо? Хто ще буде на зустрічі?
Замість відповіді чоловік простягнув їй ціпок, що стояв біля стіни, і вказав на двері.
– Я ще не нафарбувалася.
– Ти й без цього маєш чудовий вигляд. Якщо захочеш, підмалюєшся в машині. Ходімо, а то ми вже запізнюємося.
Алісія не взяла ціпка й, ледь-ледь накульгуючи, рушила до коридору, не чекаючи на агентів.
Через кілька хвилин вони вже мовчки їхали в чорному «пакарді» залитими дощем вулицями Мадрида. Алісія, що розмістилася на задньому сидінні, розглядала дахи будинків на Ґран-Віа, оздоблені шпилями, банями і статуями. Квадриги янголів і вартових із почорнілого каменю поглядали згори. Сіро-свинцеве небо розлилося над зміюватим рифом велетенських похмурих будівель, що здавалися Алісії якимись, нагромадженими одне на одне, скам’янілими чудовиськами, що заковтнули цілі міста. Унизу прозорі дашки великих театрів та вітрини кав’ярень і торгових центрів зблискували під покривалом дощу. Люди – ледве помітні, крихітні постаті, що видихали пару, – сновигали під парасольками при самій землі. Алісія подумала, що такого дня, як оцей, будь-хто може погодитися зі старим добрим Маурою і повірити, що мороком «Гіспанії» затягує всю країну, від початку до кінця, не лишаючи ані найменшого просвіту.
3
– Розкажи-но мені про цього нового оперативника, якого ти пропонуєш. Ґріс, здається?
– Алісія Ґріс.
– Алісія? Жінка?
– Це проблема?
– Не знаю. А ти як гадаєш? Я чув про неї багато, але її завжди називали просто Ґріс. Мені й на думку не спадало, що це жінка. Декому може не сподобатися такий вибір.
– Твоєму начальству?
– Нашому начальству, Леандро. Ми не можемо дозволити собі ще одну таку помилку, як із Ломаною. В Ель-Пардо починають нервуватися.
– Попри всю мою повагу до тебе, дозволю собі зауважити, що єдиною помилкою було те, що мені від початку чітко не пояснили, для чого потрібна моя людина. Якби я знав, про що йдеться, то обрав би іншого кандидата. Це завдання було не для Рікардо Ломани.
– Тут правила визначаю не я, і інформацію контролюю теж не я. Усе приходить згори.
– Я розумію.
– Розкажи мені про Ґріс.
– Сеньйориті Ґріс двадцять дев’ять років, дванадцять з яких вона працює на мене. Сирота війни. Втратила обох батьків, коли їй було