Екзорцист. Вільям Пітер Блетті
цього не може бути!
Вона пригнічено схилила голову.
Але ж це є.
Вона почовгала у ванну, накинула на себе халата, а тоді швиденько збігла вниз старенькими сосновими сходами туди, де тривало життя й на кухні шкварчав бекон.
– А, доброго ранку, місіс Макніл!
Сива й виснажена Віллі із синіми мішками під очима витискала сік із помаранчів. Відчутний акцент. Швейцарський. Як і в Карла. Вона витерла паперовим рушничком руки й рушила до плити.
– Я сама, Віллі. – Кріс, як завжди, чутлива, помітила втомлений вигляд прислуги, і коли Віллі з бурчанням повернулася назад до зливальниці, актриса налила собі кави, а тоді сіла за обідній стіл і, дивлячись на свою тарілку, лагідно всміхнулася, побачивши на її білому тлі яскраво-червону троянду. Реґана. Моє ангелятко. Нерідко, коли Кріс допізна працювала, Реґана тихенько вислизала зранку з ліжечка, щоб прийти на кухню й покласти квітку на порожню мамину тарілку, а тоді навпомацки, з напівзаплющеними очима верталася назад і знову засинала. Кріс сумовито похитала головою, пригадавши, що мала намір назвати її Ґонерільєю.[2] Справді. Якраз. Що може бути гірше. Кріс ледь помітно всміхнулася, згадавши про це. Вона відсьорбнула ковточок кави, а коли знову звернула увагу на троянду, на її обличчі з’явився сумовитий вираз, а зелені очі вповилися журбою. Син. Джеймі. Він помер дуже давно, коли йому було три рочки, а молоденька й нікому не відома Кріс брала участь у бродвейських мюзиклах, співаючи в хорі. Вона тоді заприсяглася ніколи більше ні до кого не прив’язуватися так, як це було з Джеймі; і як було з його батьком Говардом Макнілом. А коли її сон про смерть розчинився у випарах гарячої чорної кави, вона відволіклася від троянди й своїх думок на сік, що його принесла й поставила перед нею Віллі.
Кріс пригадалися щури.
– А де Карл?
– Я тут, мадам!
Він гнучко, мов кіт, проліз у двері, що вели до комори. Мав владний, але й поштивий вигляд, а до підборіддя, там, де він порізався, голячись, притискав клаптик паперової серветки.
– Так? – М’язистий і високий, він зупинився біля столу, демонструючи блискучі очі, яструбиний ніс і лису голову.
– Чуєш, Карле, у нас на горищі завелися щури. Треба поставити пастки.
– Там є щури?
– Ну, я ж сказала.
– Але горище чисте.
– Ну, значить, у нас охайні щури!
– Щурів немає.
– Карле, я чула їх уночі.
– Може, це труби, – припустив Карл, – може, дошки.
– Може, щури! Може, купи ті кляті пастки й перестань сперечатися?
Швидко відходячи, Карл сказав:
– Так! Я вже йду!
– Ні, Карле, не вже! Крамниці ще замкнені!
– Вони замкнені! – докірливо гукнула йому вслід Віллі.
Але він уже зник.
Кріс і Віллі обмінялися поглядами, а тоді Віллі, хитаючи головою, знову зайнялася беконом. Кріс поволі пила каву. «Дивний. Дивний чоловік», – подумала вона. Працьовитий, як і Віллі, відданий, скромний. І все ж таки щось у ньому її бентежило.
Ґонерілья та Реґана – дочки короля Ліра. Ґонерілья отруїла Реґану й покінчила життя самогубством.