Екзорцист. Вільям Пітер Блетті
муру, а вже о восьмій ранку, коли почалося перше знімання, цілком себе опанувала й засперечалася з приводу сценарію.
– Гей, Берку? Ти тільки поглянь на це ідіотство, га?
– О, то в тебе є сценарій, бачу! Як гарно! – Режисер Берк Деннінґз, підтягнутий і пустотливий, чиє ліве око сіпалося й каверзно виблискувало, вправно, мов хірург скальпелем, відтяв тремтячими пальцями вузесеньку смужку паперу з аркуша її сценарію й крякнув: – Мушу трошки перекусити.
Вони стояли на еспланаді перед головним адміністративним корпусом університету, оточені статистами, акторами й знімальною групою, а на галявині довкола виднілися поодинокі глядачі, здебільшого студенти єзуїтського факультету. Знуджений оператор переглядав «Дейлі вераєті», а Деннінґз, хихочучи, закинув собі до рота папір, дихнувши ледь чутним перегаром від першого ранкового джину.
– О так, я страшенно радий, що тобі дали сценарій!
Лукавий худорлявий чолов’яга віком п’ятдесяти з гаком років, він розмовляв із таким виразним і симпатичним британським акцентом, що навіть найвульгарніші непристойності звучали в його вустах елегантно, а коли напивався, завжди виглядало, ніби він ось-ось розрегочеться. Він постійно мусив стримуватися, що давалося йому нелегко.
– Ну, а тепер скажи мені, кицюню. Що сталося? Що там не так?
У сцені, про яку йшлося в сценарії, декан міфічного коледжу мав переконувати зібраних там студентів відмовитися від сидячого страйку, яким вони погрожували. Кріс мала тоді вибігти сходами на еспланаду, вирвати з рук декана мегафон, а тоді показати на адміністративну будівлю й прокричати: «Знесемо її геть!»
– Це не має жодного сенсу, – поскаржилася йому Кріс.
– Ну, а мені тут усе цілком ясно, – збрехав Деннінґз.
– О, справді? Ну, то поясни мені, Беркі-Шмеркі. Якого біса вони мають зносити будівлю? Заради чого? Можеш мені розтлумачити?
– Ти з мене глузуєш?
– Ні, я запитую «заради чого»?
– Бо вона там є, кохана!
– У сценарії?
– Ні, на землі!
– Ой, та облиш, Берку, це не моя героїня. Це зовсім не властиве її вдачі. Вона б цього не зробила.
– Зробила б.
– Ні, не зробила б.
– То що, викличемо сценариста? Здається, він у Парижі!
– Ховається?
– Трахається!
Він вимовив це слово з бездоганною дикцією, а його лисячі очі зблиснули на пухкому, мов тісто, обличчі, тоді як слово стрімко злетіло аж до самих готичних шпилів. Кріс впала йому на плечі, розслабившись і регочучи.
– Ой, Берку, ти просто неможливий, чорт забери!
– Так. – Він це виголосив, мов Цезар, що скромно підтверджує вісті про свою потрійну відмову від корони. – Ну, а тепер до роботи?
Кріс його не чула. Перевіряючи, чи хтось почув непристойність, вона зиркнула потайно й сором’язливо на єзуїта, якому було років сорок і який стояв серед інших глядачів. Він мав темне зашкарубле обличчя.