Та сама я. Джоджо Мойес
глянула направо. Аґнес пильно дивилася на мене.
– Мені треба до вбиральні.
Мені знадобилася десь хвилина, щоб пригадати, що я також маю іти.
Ми повільно рушили до дамської кімнати, поки я намагалася не шукати очима Джоша. Усі погляди були спрямовані на Аґнес, і це ніяк не пов’язано з її сукнею – усіх приваблював її магнетизм, невловимий людському окові. Вона впевнено йшла вперед, розпрямивши плечі та гордовито тримаючи голову, – королева.
Тільки-но ми опинилися в туалеті, вона впала на крісло у кутку та жестом попрохала мене дати їй цигарку.
– Боже мій. Ох і вечір. Я скоро помру, якщо ми не поїдемо додому.
Гардеробниця – жіночка за шістдесят – підвела брову й відвернулася.
– Гм, Аґнес, не думаю, що тут можна палити.
Здається, їй було начхати. Мабуть, коли в тебе купа грошей, можна не думати про правила інших людей. Урешті-решт, що вони зроблять – виженуть її?
Вона підпалила цигарку й полегшено затягнулася.
– Тьху. Ця сукня така незручна. А ці стринги, вони впиваються в мене, немов сирорізка! – Вона звивалася перед дзеркалом, задираючи сукню та нишпорячи під нею наманікюреною рукою. – Треба було взагалі без трусів іти.
– Але загалом усе гаразд? – запитала я.
Жінка усміхнулася.
– Все гаразд. Деякі люди здалися мені вельми милими. Цей Джош дуже люб’язний, і містер Пітерсон, що сидить справа від мене, також. Усе не так уже й погано. Можливо, колись люди нарешті приймуть той факт, що в Леонарда нова дружина.
– Їм просто потрібен час.
– Потримай це. Мені потрібно пі-пі. – Вона вручила мені наполовину викурену цигарку і зникла в кабінці. Я взяла цигарку двома пальцями, немов бенгальський вогник. Ми з гардеробницею переглянулися, і вона здригнулася, ніби кажучи: «Що тут удієш?»
– О Боже, – пролунав голос Аґнес із кабінки. – Мені доведеться знімати всю сукню. Її неможливо задерти. Потім застібнеш мені блискавку.
– Добре, – погодилася я. Гардеробниця підвела брову. Ми обидві намагалися не сміятися.
До туалету зайшли дві жіночки середнього віку. Вони несхвально поглянули на цигарку.
– Річ у тому, Джейн, що це просто схоже на якесь безумство, – мовила одна з них, зупинившись перед дзеркалом, щоб перевірити зачіску. Не знаю, навіщо робити це щоразу: волосся кожної присутньої було настільки залаковане, що навіть найстрашніший ураган був би безсилим.
– Я знаю. Ми ж бачили це вже мільйон разів. Але зазвичай їм вистачає благопристойності, щоб принаймні триматися гідно. Бідолашна Кетрін, уявляю, яка вона розчарована. Ніякої поваги.
– Так. Їй було б значно легше, якби її місце зайняв хтось хоч трохи більш пристойний.
– Твоя правда. Її поведінка така банальна.
На цих словах обидві жінки обернулися на мене.
– Луїзо? – почувся приглушений голос із кабінки. – Ти можеш зайти сюди?
Я знала, про кого йдеться. Це було зрозуміло, тільки-но я поглянула на їхні обличчя.
У повітрі зависла коротка тиша.
– Ви