Одного разу на Різдво. Джозі Сільвер
трохи просувається, сідають пасажири наступної кабінки, а я на мить заплющую очі, бо не знаю, що казати далі.
– Тільки не кажи, що ти боягузка, Лорі.
– Ні, се-е-е-ер! – Я сміюся. Стиснувши пальцями решітку, я вмощуюся глибше на сидінні кабінки кольору малиново-ванільного пудингу, вона гойдається, я впираюся ногами в хромовану підніжку. – А ти не боїшся висоти?
Він відхиляється в куток кабінки та дивиться на мене скоса, руки поклав на спинку сидіння, долоні розвів – я поставила дурнувате запитання.
– Я схожий на того, кого легко налякати?
Денні Зуко, з’їж своє серце, але те, як він барабанить пальцями по верху кабінки біля мого плеча, підказує мені, що він не такий уже й розслаблений, як здається з його зовнішнього вигляду. Не знаю, що його так бентежить: те, що він на колесі без Сари, чи те, що він узагалі на колесі, чи те, що він на колесі зі мною. Я зітхаю, готова запитати його про це, але лунають перші запаморочливі акорди «Безнадійно віддана тобі», і колесо починає обертатися.
Я відкладаю своє питання. Урешті, це мій день народження. Я люблю чортове колесо, і я з Джеком, який мені все одно більше й більше подобається щоразу, коли його знову бачу. І це добре. Саме так, поклавши руку на серце. Саме так. Це добре, тому що він і Сара, безперечно, – прекрасна пара, і тому що я люблю її, як сестру.
Загалом я цілком опанувала ситуацію. Що є, те є. Хто знає, можливо, коли б усе пішло інакше, якби я знайшла його першою, зараз його рука обіймала б мою талію, він готувався б поцілувати мене на вершині колеса. Можливо, ми були б до нестями закохані. Або могли б бути жахливо романтичною парою, і найкращим виходом є саме те, що сталося насправді. Він є часточкою мого життя, і я рада цьому. Цього достатньо.
– Ух, – видихаю я, милуючись видом, що відкрився лише для нас двох. Барнз Коммонз окантований прапорцями й вогниками: неонові написи на фургончиках Ейрстріма, спалахи дискотеки з танцювального шатра, чайні вогники на довгих столах, перші відвідувачі вже перебираються з галявини ближче до екрана. Ми ще піднімаємося, можна вже бачити те, що за межами парку: довгі й вузькі вулички південно-західного Лондона, освітлені жовтуватими ліхтарями.
– Зірки, – каже Джек, закидаючи голову назад, бо ми майже на вершині. Я роблю так само й дивлюся на зорі разом із ним. На кілька секунд ми залишаємося з ним тут, на найвищій точці колеса, тільки удвох на весь світ.
– З днем народження, Лорі, – каже Джек тихо й серйозно, коли я повертаюся, щоб подивитися на нього.
Я киваю та намагаюся всміхнутися, але м’язи мого обличчя не здатні на це, губи дрижать, я можу розплакатися.
– Дякую, Джеку. Я рада, що проводжу його разом з… – перериваю себе, – з вами, хлопці.
– Я теж.
Наша кабінка минає вершину та звішується за край колеса, гойдається на вітерці, я зойкаю та міцніше стискаю решітку двома руками. Джек легко сміється та обіймає мене рукою, я відчуваю тепло його тіла поруч зі мною.
– Усе гаразд, я тебе тримаю.
Він стискає мене на секунду, міцні пальці – на моєму плечі, та знову відкидається на спинку сидіння, кладе туди руку.
Я