Одного разу на Різдво. Джозі Сільвер
І з того часу я не бачив її без нього.
З приємністю помічаю, що галерея не дуже змінилася за минулі роки, так само нагадує печеру Аладдіна з вінтажними вітринами.
– Дивовижне місце! Навіть не знала, що воно тут є.
– Істинний Лондон. – Я ховаю шапку до кишені, ворушу рукою волосся, яке прилипло до голови. – З чого хочеш почати?
Її очі сяють, вона сміється, задоволена всім, що відбувається.
– Гадки не маю. Я хочу побачити все.
– Зупинися. Ми тут застрягнемо до Різдва.
Я йду за нею, а вона рухається між прилавками, погладжує пальцями голову вирізьбленого леопарда, охає біля замкнених вітрин, заповнених прекрасними діамантами найвищого ґатунку, а потім уже захоплюється стародавньою біжутерією на сусідньому стенді. Вона всміхається, соромиться, коли власник крамниці ретрокапелюхів кидає на неї погляд і витягує хлоп’ячий твідовий кашкет, пропонуючи приміряти. Старий добре знається на своїй справі: щойно кашкет опинився на її норовливих кучериках, вона перетворюється у волоцюгу шістдесятих. Лорине волосся можна приборкати хіба відсотків на шістдесят, а просто зараз вона схожа на вуличного хлопчиська з «Олівера Твіста». Лавандові тіні на твіді підкреслюють колір її очей, але вони ж відтіняють важкі темні синці під ними. Я із жалем помічаю, яка вона втомлена. І це не втома типу «мені просто треба лягти раніше». Це втома з розряду «останні кілька місяців були найпаскуднішими в житті». Це очі людини, яка постійно, уже досить довго хвилюється за когось. Я згадую, що не запитав, як у неї справи.
Вона знімає кашкета, роздивившись себе під усіма кутами в ручному дзеркалі, яке власник крамнички ґречно тримає перед нею, витягує мініатюрний ярлик, щоб глянути ціну, потім повертає кашкет і сумно хитає головою. Шкода. Їй у ньому було дуже гарно.
– А як щодо цього? – запитує вона трохи згодом.
Ми розглянули та відкинули маленьку акварель, відклали поки що турецький медальйон двадцятих років минулого століття, який може виявитися тим самим подарунком. Але щойно увійшли до малесенької крамнички парфумерних аксесуарів, я зрозумів, що саме тут знайдеться те, що ми шукаємо. Лорі, як мала дівчинка, яку запустили до кондитерської, охає й ахає над вишуканими позолоченими флаконами, екзотичними ароматами, а потім розпливається в усмішці, мов сонечко літнього дня.
– Джеку, сюди, – кличе мене подивитися на те, що відкопала в глибині полиці. Заглядаю їй через плече, бачу річ у її руках і дякую щасливим зіркам за те, що не придбав турецький медальйон. Золота пудрениця у вигляді мушлі, що лежить у долоні Лорі, така Сарина, що будь-яка інша жінка у світі не могла б володіти нею. Арт-деко, як я гадаю, з опорою на знання, отримані при перегляді «Антикварного Роуд-шоу», за розміром дуже зручно лягає в долоню Лорі, на кришечці викладена інкрустацією емалева русалка. Вона чимось схожа на Сару, з її рудувато-каштановим волоссям, що каскадом падає на плечі, з виразним кокетливим вигином талії. Лорі простягає це мені, у її очах сяє усмішка.
– Роботу виконано.
Мушля лягає мені в долоню з приємною важкістю. Вона варта Сари.