Сицилієць. Маріо П’юзо
Другої невдачі не буде.
Вони потиснули один одному руки, і гість пішов. «Завів іще одного приятеля», – подумав Гектор. Для чого всі ці молоді бездарі отримували університетські дипломи, яких вони не заслуговували? В Італії 1943 року ними можна було хіба що підтерти їхні пещені зади, перш ніж знову повернутися до посереднього життя.
Телефонний дзвінок порушив хід його думок, приніс інше роздратування. Один короткий дзвінок, пауза, три ще коротших. Телефоністка саме пліткувала з кимось і натискала на важіль у паузах своєї власної розмови. Це так роздратувало професора, що він гукнув у слухавку своє «Pronto» значно різкіше, ніж належало.
На жаль, телефонував ректор університету. Але його, відомого прибічника професійної ввічливості, вочевидь цікавили речі, важливіші за неввічливість. Його голос тремтів зі страху, звучав слізно й мало не благально.
– Дорогий професоре Адонісе, – сказав він. – Чи можна попросити вас підійти до мого кабінету? В університету виникла серйозна проблема, яку можете розв’язати лише ви. Це дуже важливо. Повірте, любий професоре, я буду вам дуже вдячний.
Ця підлесливість змусила професора нервувати. Чого від нього чекав цей ідіот? Щоб він перестрибнув кафедральний собор Палермо? Адоніс із гіркотою подумав, що ректор краще для цього годиться – він на зріст не нижчий від шести футів. Нехай сам стрибає й не просить свого підлеглого з найкоротшими в Сицилії ногами робити це за нього. Цей образ повернув професорові добрий гумор, тож він спокійно спитав:
– Можливо, натякнете, до чого мені готуватися дорогою?
Голос ректора провалився до шепотіння.
– Глибокоповажний дон Кроче вшанував нас своїм візитом. Його небіж вчиться в нас медицини, і викладач запропонував йому чемно залишити навчання. Дон Кроче приїхав уклінно просити нас змінити це рішення. Однак професор медичного коледжу наполягає на тому, щоб юнак пішов.
– Хто цей дурень? – спитав Гектор Адоніс.
– Молодий доктор Натторе, – відповів ректор. – Шанований викладач, але трохи не від світу цього.
– Я буду у вас за п’ять хвилин, – сказав професор.
Поспішаючи до головного корпусу, Гектор Адоніс міркував над тим, що тут можна зробити. Проблема була не в ректорові – він завжди кликав Адоніса в таких ситуаціях. Проблемою був доктор Натторе, він добре його знав. Блискучий медик, зі смертю якого багато втратить Сицилія, а з відставкою – університет. Найпихатіший із зануд, людина непохитних принципів і справжньої честі. Та навіть він мусив чути щось про дона Кроче, навіть у цьому геніальному мозку мусило б бути хоч зернятко здорового глузду. Там має бути щось іще.
Перед головним корпусом стояло довге чорне авто, на нього спиралися двоє чоловіків у ділових костюмах, що так і не додали їм респектабельності. То мали бути охоронці дона, залишені тут разом із водієм із поваги до університетських викладачів, яких відвідував дон Кроче. Адоніс помітив, що вони окинули його низьку постать, досконалий костюм, портфель під пахвою спочатку здивованими,