Сицилієць. Маріо П’юзо
для юнаків. Він самому собі здавався смішним. Він завжди хотів бути героєм, як і більшість молодиків. Якби він жив в іншому куточку Італії, то давно вже став би солдатом, але, як справжній сицилієць, добровольцем в армію не пішов, а його хрещений Гектор Адоніс владнав усе так, що його й не призвали. Зрештою, хоч Італія й керувала Сицилією, жоден істинний сицилієць не вважав себе італійцем. І, якщо вже говорити правду, італійський уряд теж не надто палко прагнув брати в армію сицилійців, особливо в останній рік війни. Сицилійці мали забагато родичів в Америці, вони були природжені злочинці й ренегати, надто тупі, щоб навчати їх сучасної військової справи, і хоч би куди вони йшли, усюди створювали проблеми.
На вулиці Турі Ґільяно відчув, що його поганий настрій не встоїть перед красою дня. Золоте сонце було розкішне, повітря повне пахощів лимонів та олив. Він любив Монтелепре, його покручені вулиці, кам’яні будинки з балконами, повними квітів викличних кольорів, що росли на Сицилії без найменшого догляду. Він любив червону черепицю дахів, що простягалися аж до кінця містечка, захованого в цій глибокій долині, на яку сонце лилося, немов рідке золото.
Витончені прикраси Фести (над вулицями нависав лабіринт із кольорових фігур святих, зроблених із пап’є-маше, будинки були прикрашені квітами на бамбукових підставках) приховували неодмінну бідність типового сицилійського містечка. Будинки, що піднялися так високо, але ховались у складках гір, що оточували місто, повнилися чоловіками, жінками, дітьми й тваринами, які займали всі три-чотири кімнати. У багатьох будинках не було водопроводу, і навіть тисячі квітів та холодне гірське повітря не могли подолати смороду нечистот, що здіймався разом із сонцем.
У хорошу погоду люди практично жили поза будинками. Жінки сиділи в дерев’яних кріслах на брукованих терасах, готували їжу для столів, також виставлених за двері. Вулиці були повні дітей, які ганялися за курми, індиками, козами; старші діти плели бамбукові кошики. У кінці Віа Белла, перш ніж вона увіллється до площі, стояв величезний фонтан з обличчям демона, що звели греки за дві тисячі років до того, і вода досі лилася з його рота, повного кам’яних зубів. На терасах уздовж гір ненадійно росли зелені садки. На рівнинах унизу виднілися містечки Партініко та Кастелламаре; за видноколом, немов убивця, ховалося Корлеоне, зведене з кривавого темного каменю.
На другому краю Віа Белла, тому, що вів до дороги на рівнину Кастелламаре, Турі побачив Аспану Пішотту, який вів за собою віслюка. На мить він розхвилювався: як поведеться з ним Аспану після вчорашнього приниження? Його товариш був широковідомий своїм гострим розумом. Чи відпускатиме він дотепні коментарі? Ґільяно знову відчув приплив безплідної люті й присягнувся, що більше ніщо не заскочить його не готовим. Байдуже щодо наслідків, він усім покаже, що не боягуз. І все одно десь на краю свідомості він ясно бачив усю сцену. Друзі Кінтани вичікували за ним, один із них мав рушницю. Вони були «друзі друзів» і помстилися