Сицилієць. Маріо П’юзо
між ними без зброї й упоравшись із їхнім гнівом своєю добродушністю.
Незвичайним тут було те, що, якби це зробив будь-хто інший, у цьому угледіли б ознаки боягузливості, що маскується під людяність, але було в Ґільяно щось таке, що не давало так про нього думати.
У другий день вересня Сальваторе Ґільяно, якого друзі та рідні кликали Турі, розмірковував над тим, що вважав нищівним ударом, завданим по його чоловічій гідності.
То була дрібниця. У містечку Монтелепре не було ані кінотеатру, ані клубу, однак було невеличке кафе з більярдним столом. За вечір до того Турі Ґільяно, його кузен Ґаспаре «Аспану» Пішотта та ще кілька юнаків грали в більярд. Кілька старших містян спостерігали за ними, п’ючи вино склянка за склянкою. Один із них, Ґвідо Кінтана, уже був нетверезий. То був поважний чоловік, який за часів Муссоліні опинився за ґратами через підозри у зв’язках із мафією. Після завоювання острова американцями його звільнили як жертву фашизму, і подейкували навіть, що він стане мером Монтелепре.
Турі Ґільяно, як будь-який сицилієць, знав про легендарну силу мафії. У ці кілька місяців вільного життя її зміїна голова вже почала звиватися над землею, що її немовби удобрив новий демократичний уряд. У місті вже перешіптувалися про те, що ті, хто тримає крамниці, платять «страхові внески» певним «поважним людям». Звісно ж, Турі знав історію, знав про численні вбивства селян, які намагалися забрати гроші за роботу в могутніх аристократів і землевласників, про те, у яких лещатах мафія тримала острів, перш ніж Муссоліні прорідив її з властивою йому зневагою до законів – наче смертельна змія, що кусає слабшу рептилію отруйними іклами. Тож Турі Ґільяно відчував, що попереду чекає терор.
Кінтана дивився на нього та його товаришів дещо зневажливо. Може, його дратував їхній хороший настрій. Зрештою, він був серйозний чоловік на порозі вирішального етапу свого життя: після вигнання урядом Муссоліні на безлюдний острів він повернувся в місто, у якому народився. Метою Кінтани в наступні кілька місяців було завоювати повагу в очах містян.
Хоч може бути й так, що його сердила краса Ґільяно, бо сам Ґвідо Кінтана був надзвичайно негарний. Його зовнішність була лячна не через якусь відразливу рису, а тому, що він звик усе життя показувати світові грізний фасад. Чи, можливо, то було природне протистояння природженого лиходія з природженим героєм.
У будь-якому разі Кінтана різко підвівся так, щоб зачепити Ґільяно, коли той обходив стіл для більярду. Турі, що завжди ставився до старших шанобливо, вибачився щиро й скромно. Ґвідо Кінтана з презирством оглянув його з голови до ніг.
– Чого ти не вдома? Краще спав би, відпочивав перед тим, як заробити собі на хліб завтра, – мовив він. – Мої друзі вже годину чекають, щоб пограти в більярд.
Він простягнув руку, забрав кий із руки Ґільяно й махнув йому, злегка посміхаючись, щоб той ішов геть.
Усі на них дивилися. Образа була не смертельна. Якби чоловік був молодший або діяв