Епоха невинності. Едіт Вортон
з ким вона водилася, тільки цим і займаються».
І хоча молодий чоловік завжди пишався своїми космополітичними поглядами, зараз він тішився, що, дякувати Богові, живе в Нью-Йорку і незабаром матиме за дружину дівчину зі свого кола.
Глава 5
Увечері наступного дня містера Сіллертона Джексона було запрошено на обід до Арчерів.
Місіс Арчер була від природи жінкою сором’язливою, тож рідко бувала на людях, але завжди цікавилася всім, що діялося. А її давній приятель Сіллертон Джексон – той займався копітким вивченням справ і вчинків своїх друзів з терпінням колекціонера старожитностей і педантичністю справжнього натураліста. Треба сказати, що разом з містером Джексоном мешкала його сестра – міс Софі Джексон. А що міс Софі навперебій запрошували до себе всі, кого не встигав відвідати її надзвичайно популярний у товаристві брат, то вона своєю чергою приносила звідти уривки дрібних пліток, які й доповнювали картину, створювану братом.
І тому місіс Арчер щоразу, коли траплялася подія, про яку їй хотілося б знати все докладно, запрошувала містера Джексона на обід. Оскільки ж цієї честі мало хто сподоблявся, а місіс Арчер та її донька Джейні були чудовими слухачками, то містер Сіллертон Джексон не посилав до них сестру, і охоче приходив сам.
Звісно, якби він мав можливість диктувати свої умови, то вважав би за краще, щоб на цих обідах не було Ньюланда Арчера. І зовсім не тому, що вважав молодого чоловіка якимсь чужедушним – вони чудово ладнали в клубі. Просто старий пліткар іноді відчував дещо скептичне ставлення Ньюланда до його небилиць, тим часом як дами ніколи не мали жодних сумнівів у їх правдивості і завжди були готові слухали його до самозабуття.
А ще (задля цілковитої гармонії) містер Джексон волів би попрохати місіс Арчер, щоб страви на її обідах були бодай трохи ліпшими. Та навряд чи це було б за можливе: світський Нью-Йорк уже дуже давно поділився на дві фундаментальні групи – до однієї входили Мінґотти, Менсони та весь їхній клан, – їхні інтереси обмежувались їжею, одягом та грішми, а до другої – родини Арчерів, Ньюландів та Вандерлейденів: ці свій вільний час воліли присвячувати мандрівкам, вишуканій садовій архітектурі, красному письменству та, навпаки, не вбачали втіхи в примітивних формах задоволення своїх потреб.
Та нічого не вдієш – неможливо мати все одразу. Похід до Лавелл Мінґотт обіцяв гарантовану насолоду від ніжної смаженої качки, черепахового супу і вистояних вин, зате в Аделіни Арчер можна було поговорити про альпійські краєвиди та «Мармурового фавна» за келихом непоганої мадери. Тому, отримавши чергове дружнє запрошення від місіс Арчер, містер Джексон, як людина досвідчена, говорив сестрі: «Минулого разу, як я пообідав у Лавелл Мінґотт, то мав напад подагри. Гадаю, дієта Аделіни тепер піде мені на користь».
Місіс Арчер, яка давно овдовіла, мешкала разом з дітьми – сином та донькою – на Західній Двадцять восьмій вулиці. Горішній поверх особняка віддали Ньюланду, а жіноцтво тіснилося в невеликих кімнатах