Епоха невинності. Едіт Вортон
ми робимо так, бо інакше не можна».
Арчеру одлягло від серця – адже вони знову думали і відчували однаково, але краще б усе це відбувалося з якогось іншого, більш урочистого приводу, ніж злощасний приїзд цієї Еллен Оленської.
Помітивши Арчера, гості, які допіру вилися навколо міс Велланд, розступилися, багатозначно усміхаючись, і Арчер, так само почувши вітання на свою адресу, підхопив наречену за талію й закружляв з нею посеред зали.
– Нарешті можна помовчати, – мовив він, з усмішкою вдивляючись у чисті, невинні очі коханої, і молода пара здалася на волю чарівливих хвиль «Блакитного Дунаю».
Дівчина промовчала. Її уст торкнулася легенька усмішка, але погляд блукав десь далеко і лишався й далі серйозним.
– Люба! – прошепотів Арчер, міцніше пригортаючи наречену до себе. Він раптом спіймав себе на думці, що перші години після заручин, навіть якщо провести їх серед натовпу в бальній залі, все ж містять у собі щось таємниче і священне. Зовсім скоро почнеться нове життя, у якому поруч з ним, Арчером, завжди буде сама довершеність – це дивовижне, чисте створіння, що випромінює доброту!
Музика змовкла, і молоді люди, які відтепер вважалися зарученою парою, залишили залу і попрямували до оранжереї. Сховавшись від сторонніх очей у тіні папоротей і камелій, Ньюланд ніжно торкнувся устами її пальців у тонкій рукавичці.
– Бачте, я зробила все так, як ви просили, – промовила вона.
– Так, я більше не міг чекати, – сказав Арчер, усміхнувшись. І додав: – Я тільки хотів, щоб про заручини оголосили не на балу.
– Я знаю, – дівчина звела на Арчера проникливі очі. – Але ж навіть і тут ми все одно тільки вдвох, ніби довкола нікого немає, правда?
– О, кохана, звичайно! – вигукнув молодий чоловік.
Яке щастя! Арчер більше не сумнівався – вона завжди зрозуміє його, завжди підтримає. Це відкриття наповнило його блаженством, і він з натхненням провадив:
– Найгірше те, що я хочу поцілувати вас, але не смію…
Сказавши так, він швидко окинув поглядом зимовий сад і, переконавшись, що ніхто їх не бачить, швидко пригорнув дівчину до себе й обережно поцілував її уста. Потім, ніби бажаючи пом’якшити зухвалість свого вчинку, повів Мей до бамбукової лави в оранжереї, що стояла не в такім відлюднім місці, і сів поруч. Висмикнувши з букета нареченої стеблинку конвалії, мовчки теребив її в руках.
Мей також мовчала. Здавалося, весь світ, мов залита літнім сонцем долина, стелиться їм зараз під ноги.
– Ви вже сказали кузині Еллен про наші заручини? – немов у півсні промовила дівчина.
Арчер одразу згадав: ні, він нічого не казав. Йому раптом стало бридко від самої думки, що мусить говорити про такі речі з малознайомою особою, до того ж, іноземкою.
– Ще ні. Просто… не трапилося слушної нагоди, – поспішно відказав він.
– Он як… – якось розчаровано протягнула Мей, а далі м’яко, але наполегливо, сказала: – Однак ви мусите це зробити, адже я так само нічого їй