Епоха невинності. Едіт Вортон
родинні особняки на Юніверсіті-плейс та в нижній частині П’ятої авеню: у тих якось похмуро-гармонічно поєднувалися заткані махровими трояндами килими і палісандрові консолі, арочні каміни з чорного мармуру і величезні засклені книжкові шафи з червоного дерева. Оскільки ж місіс Мінґотт збудувала свій дім пізніше, то викинула геть громіздкі меблі часів своєї юності, створивши в ньому неймовірну мішанину із залишків спадщини предків та фривольних французьких гобеленів часів Другої імперії. Зазвичай вона бавила час, сидячи біля вікна вітальні на першому поверсі, звідки незворушно спостерігала за бурхливим потоком життя, який час від часу підкочувався до дверей її самотнього пристановища.
О ні, вона зовсім не бажала, щоб цей потік прискорював свій плин: тверда впевненість у собі зробила її також надзвичайно терплячою. Місіс Мінґотт знала напевне: настане час – і похилені огорожі, каменоломні, брудні салуни, напівзруйновані теплиці в занедбаних городах і навіть пагорби, з яких тутешні кози споглядали тепер навколишній краєвид, безслідно зникнуть – їх витіснять такі самі, як її, а може, ще величніші палаци. Бруківку, якою нині торохтять старі омнібуси, замінить гладенький асфальт, – такий самий, як на паризьких вулицях. А наразі ті, кого вона бажала бачити, й так любісінько собі добиралися до місіс Мінґотт, тож вона анітрохи не страждала від свого географічного усамітнення. Більш того: вона могла наповнити свій дім гостями так само легко, як і Бофорти, навіть не завдаючи собі труду різноманітити звичне буденне меню бодай якоюсь новою стравою.
Власні тілеса місіс Мінґотт, що набули до середини життя жінки велетенських розмірів, перетворили цю енергійну пампушечку з тендітними ступнями і точеними щиколотками на такий собі величний природний феномен. А втім, вона своїм звичаєм поставилася до цієї метаморфози по-філософськи: так само, як і до всіх інших своїх пригод. Зате нині, на старості літ, місіс Мінґотт мала таки гідну винагороду: у дзеркалі вона бачила гладеньку, ясну, біло-рожеву шкіру свого мініатюрного моложавого личка, а на ньому – жодних ознак зморшок. Однак нижче багатоярусне підборіддя рясними фалдами спадало в запаморочливі глибини її неосяжних грудей, прикритих білосніжним мереживом, – його скріплювала брошка з мініатюрним портретом покійного містера Мінґотта, а ще нижче хвилі чорного шовку переливалися через поруччя широкого, глибокого крісла і на хребтах тих хвиль, мов чайки, біліли дві крихітні руки.
Тягар власного тіла вже давно не дозволяв місіс Менсон Мінґотт спускатися й підніматися сходами, тому вона, як завжди, – не вагаючись, перенесла кімнати для прийомів нагору, а сама, зухвало порушивши місцеві уявлення про пристойність, розташувалася на першому поверсі. Тому, сидячи поруч із нею біля вікна вітальні, ви могли бачити в прорізі завжди відчинених дверей, облямованих жовтими штофовими портьєрами, її спальню зі здоровенним присадкуватим ліжком, туалетний столик з легковажними мереживними фестончиками і дзеркало в золоченій рамі на стіні.
Гості місіс Мінґотт дивувалися з цього «закордонного» розташування