California Man. Володимир Худенко
СЕНСОРІВ, П’ЯНОЇ МЛОСТИ ЧУЖИХ ДРІМЛИВИЦЬ, СКРИПІВ ВИТОКУ ПАМ’ЯТІ, ЛАГІВ І ХИБ, МИЛКИХ ГЛІТЧІВ…
– Даруйте…
Сказав отой голос, і індикація прояснилась. Вона побачила власника голосу під щільним кольористим масивом даних. Дані розсмокталися, округлилися і прилипли сяючими текстурами до його лиця… Хлопчина, підліток із невинним здоровим обличчям і смішною кіскою, що звисала на плече, одягнений у вицвілу чорну формену куртку поліції Ріно зі зрізаними пізнавальними знаками, світло-сірі джинси… Він сидів у кріслі навпроти неї, так само коло вікна.
А вона була сонна.
Тому, коротко зиркнувши на нього, одразу ж рефлекторно потяглась правицею до пояса – перевірити, чи контейнер на місці. Хлопчина прослідкував за її рухом і помітив під її сірим світшотом нейлоновий пояс, втиканий енергоємностями, кобуру і пластикову рукоять дорогого лазерного пістолета з фосфоричною фіолетовою бабкою…
Манікюр у дівчини також злегка світився фіолетовим, і він замилувався її доглянутою рученькою, поки вона ковзала пальцями під кобуру… Потім він іще раз оглядів її всю. Заспана дівчина семітської зовнішності з чималими сережками-перлинками у вухах, у світшоті і коричневих ковбойських штанях…
– Даруйте… – сказав їй ще раз.
– Що, пробач? – спитала вона з ледь вловимим акцентом.
І розгублено огляділась по вагону, цій дивній суміші довоєнного хай-теку і потертості пустищ. Зручні крісла з віртуальними меню, голографічні інсталяції, екрани, ядучі кольори, приємне сяйво, широченні вікна і прохід… Але от пасажири…
Дрони шмигали в проходах, продаючи їдло та напої, дітвора гасала слідом, намагаючись вловити їх… Якийсь товстун в широкому сомбреро з насолодою вминав хот-дог роботизованою щелепою, бабця й дід дрімали в громіздких шоломах віртуальної реальності, а спотворена виразками жилава, майже лиса жінка заряджала від роз’єму свого крісла очевидно саморобну енергетичну рушницю.
Облізлі губи цмолили із інгаляторів, а руки і протези тицяли в меню…
– Я розбудив вас поглядом, – сказав хлопчина ще раз.
– Що? Поглядом? – озвалась вона сонно.
Вгляділась у вікно – там стрімко сутеніло і пустеля меркла.
Самі лиш ховеркари охорони мигали ген віддалік.
– Ну так. У мене чіпкий погляд… – дзеленчав хлопчина. – Дехто каже. А я на вас дивився. Як ви спали. Вибачайте.
– Зовсім ні, я…
– Просто ви красиві. Я й дивився.
Вона всміхнулась.
– Дяка.
– Ні, насправді! – гукнув він.
Образився чи…
– Ну нехай. Спасибі.
Сказала, щоб відлип, а він ізнов…
– Ви з Ріно?
– Що?
– Із Ріно?
– Ні, працюю там.
– А я тамтешній.
– Справді?
– Народився там. Ви де працюєте?
– На гідропоніці.
– Серйозно? Інженером?
– Охоронцем.
– А,