California Man. Володимир Худенко
а ми…
– Не ображайся, просто я… Ти надто молодий, невже тебе так ваблять… ці убивства. Вистежувати покидьків і все оце.
Чого вона із ним патякає? От лихо…
А він же не вмовкав.
– Чому б і ні?
– І ти… вбивав до цього?
– Ну…
Вона поглянула пильніш, а він опустив погляд.
– Так. Вбивав, – сказав.
– Неправда.
– Що неправда?
– Не вбивав.
Він одповів не зразу.
У вікні промигнули кілька поодиноких вогників – ховеркари супроводу так і шмигали над темною пустелею.
– Це неважливо, – сказав він. – Я вб’ю тепер.
– Це дійсно того варте? – запитала ще вона.
А він прорік мов сам до себе:
– Так, уб’ю.
– Ти милий хлопець. Може, грець із ним? До того ж – вбити можуть і тебе.
– Не можуть.
– Помиляєшся.
– Не можуть. Я вправніший за усіх.
– Так не буває.
– Ні! Буває!
– О повір… Ти ж зовсім ще дитина.
– Не дитина.
Вона поглянула на його руки в дрібненьких гнійниках – хлопець тримав їх на колінах.
– Я зможу вбити будь-кого, – неголосно додав він.
– Ні, не зможеш. Це не гра. До того ж – ти не думаєш про те, що забираєш.
– Забираю?
– Про життя, котре ти забереш в людини. Навіть покидька… Ти вб’єш, а потім будеш думати про це. Весь час. Ти не забудеш тих, кого убив.
– Чого б це?
– Не забудеш. Це… Убивство – це убивство. От і все. Ти милий хлопець, зовсім юний…
– Ну то й що?
– Навіщо тобі це?
– Бо я це можу.
– Що?
– Я можу – от і все. Я маю дещо… незвичайне.
– Ти про що?
– Про те, що робить мене кращим.
– Кращим? Слухай…
Вона ще позіхнула й додала:
– Ти так говориш, наче це змагання. А це зовсім не… Це ненормально, от і все. Роби як знаєш, але це… Вчинити комусь смерть – неправильно. Просто…
– Лише це і правильно.
– Що-що?
– Є лише це. Є смерть і є безодня. Більш нічого.
Вона поглянула на нього ще пильніше.
– Чому ти так сказав? – спитала.
Він мовчав.
– Про цю безодню…
Його уста скривилися в півусмішці.
– Я говорив із нею. Там.
Сказав він і кивнув у бік вікна. Тьма розлягалась за вікном, і одинокі вогники її не розганяли.
– У цій пустелі. Казав, як сильно я її люблю.
Правиця дівки з фосфоричним манікюром потяглась до кобури.
А він сказав до дівки тихо-тихо:
– Ну ж бо, Плакса-Зої, ухопи його. Молю тебе, благаю – ухопи.
Його гноїсті руки все лежали на колінах, так само розслаблено.
Правиця дівчини дрібненько задрижала й віддалилася від кобури.
І зблідлі губи дівчини тихенько видихнули:
– Рон?
Незносно потяглися безкінечні миті, миті, миті…
Повіки дівчини дрижали, а в очах бриніли сльози.
– Рон? Це… ти?
Вона повільно опустила руки на коліна.
– Так. Це