Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів. Сборник
ще хтось скаже, – думав він, – що це коза – не льоха, віддам її до дідька запівдурно. Най люди не сміються!»
Підійшов до третього купця-шахрая.
– На ярмарок ведете свою козу, ґаздо? – спитав той. – Скільки хочете за неї?
– Аби тебе смерека втяла! – розсердився Дументій.
– Я не про смереку, а про козу, вуйку. Скільки правите?
– Сімсот лей!.. – сказав гуцул.
– Даю триста, – і купець-шахрай схопився за гаманець.
– Давай, бо світ, відай, навиворіт пішов. Уже й сам не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шляк трафить!
Дументій узяв гроші й вернувся додому.
Жінка вибігла назустріч:
– За скільки продав льоху?
– За триста лей…
Вона сплеснула в долоні. Чоловік перепрошує:
– Ти не сердься, жінко, бо то була не льоха, а коза. Всі так мені казали.
– Перехрестися, дурню! І йди туди, звідкіля прийшов!
Жінка схопила колотач і, як оса, – на нього.
Напудився Дументій. Вибіг на дорогу. Йде і журиться. З чим іти до міста? Підійшов до верби, зрізав прутика, зробив собі свистало. Поклав його в пазуху і рушив до міста. Там було три великих ресторації. Дументій зайшов до кожної з них і кожному господареві мовив:
– Даю тобі сто лей. Зараз я прийду до ресторації зі своїми друзями. Коли поїмо й вип'ємо, я свисну в оце свистало, а ти гукнеш у відповідь: «Все заплачено, паночку!»
Після цього Дументій розшукував купців-шахраїв. Коли знайшов їх, то сказав:
– Ходім до ресторації, бо я вам винен могорич.
Купців-шахраїв не треба було довго просити на дурничку – пішли за Дументієм.
Зайшли вони в першу ресторацію. Сіли за стіл. За якусь хвилину принесли їм усіляких страв і напоїв. А коли наїлися й напилися, гуцул витягнув із пазухи свистало і голосно зафівкав.
– Заплачено, пане добродію! – гукнув господар і вклонився Дументієві.
Перейшли до другої ресторації. Там теж понапивалися.
Гуцул витягнув з пазухи своє фівкало і свиснув.
– Заплачено, пане добродію, – вклонився господар.
Погостилися у третій ресторації. І там Дументій витягнув із пазухи свистало. Досить було фівкнути, як господар мовив:
– Заплачено, пане добродію!
Купці-шахраї дуже здивувалися. Захотіли придбати собі Дументієве свистало.
– Вуйку, що ви хочете за те фівкало?
– Е-е-е, воно у мене чарівне, я не продаю.
– Але ми вам заплатимо стільки, скільки скажете, – умовляють гуцула.
– Три тисячі лей!
Купці-шахраї аж пересіпнулися. Та витягли три тисячі лей і заплатили чоловікові. Дументій схопив гроші та й – додому.
Купці-шахраї повешталися по ярмарку, а коли зголодніли, зайшли до ресторації. Наїлися, напилися, потім один вийняв із кишені свистало. Господар ресторації мовчки подивився і не сказав нічого. Тоді свистіли усі три купці-шахраї, аж почервоніли. Люди позбігалися до них, як до комедіантів.
– Заплачено? – спитали купці-шахраї.
– Ні! Ви мені не свистіть у своє дурне свистало, а давайте гроші! –