Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів. Сборник
золота.
– О мої вірні піддані, я вам подарую і три мішки золота, тільки воскресіть мені царицю!
– Добре, царю… Але звели, аби всі живі повиходили з палацу, бо вони будуть заважати, – попросили купці-шахраї.
Скоро у покоях не лишилося жодної душі.
Купці-шахраї витягли із торби «чудодійний макогін» і почали бити ним по скляних шафах, дзеркалах і вікнах. Розбивали все, що тільки могли.
Але мертва цариця і не думала вставати.
– Ану, схопіть цих злодіїв, – крикнув цар своїм катам.
Купців-шахраїв кинули до темниці. Відай, там їм постинали голови.
І все.
Розквитався
Жив собі чоловік Омелько, та ходив він до моря на заробітки. Заробив за літо сорок шагів, прийшов додому, посправляв собі і дітям одежу та й каже:
– Ну, за це літо добре попалось. Якби ще на зиму де шагів п'ятнадцять заробить, було б добре. Піду, може, ще де на роботу стану.
Взяв на дорогу шагів п'ятнадцять і пішов. Іде собі та де не зайде в шинок, вип'є чарку, півшага заплатить, а півшага, каже, хай за вами, йтиму назад, то відіп'ю.
От походив, походив, ніхто не найма. Аж зустрічають його попи з їхнього ж села.
– Здрастуй, Омелько.
– Здрастуйте, батюшки.
– Чого це ти тут ходиш?
– Та шукаю, де б найнятись. Тільки ніхто не наймає, думка вже й додому.
– Сідай з нами, будеш нам коней доглядать.
От де не зайдуть у шинок, по стакану вип'ють – гроші заплатять, а Омелько як іде вже з хати, скине шапочку та:
– Що, хазяїне, квит? (Розрахувався, мовляв).
– Квит, іди з Богом.
Раз так, удруге. От попи і давай допитуватись:
– Як так, ми, кажуть, гроші платим, а ти тільки скинув шапочку – і вже квит?
– А це в мене така шапочка, тільки здійму, уже й квит.
– Продай нам.
– Купіть. Давайте тисячу рублів.
Сторгувались, забрав він гроші, і пішли.
А попи як приїхали, зараз лавки стоять. Піп поїхав товару набирати. Набрав всякої всячини, виходить з крамниці, скинув шапочку та:
– А що, хазяїне, квит?
– Ні, пожалуйте гроші.
Він удруге:
– Що, хазяїне, квит?
– Який чорт квит, давай гроші!
Піп сюди-туди, шатнувсь по знайомих, позичив десь, привіз товар додому та й не хвалиться. От зібравсь диякон – і той тієї ж. Позичив десь там, заплатив за товари, привіз та й не хвалиться. Поїхав ще й дяк. Та тому вже ніде було позичити, і приїхав ні з чим.
– Що ж ви, каже, набрали товару задаром, а мені он що трапилось.
– Е, брате, воно і нам таке. Ходім, кажуть, та вб'ємо його.
А Омелько прочув це, нагострив косу і став під вікном. От поліз піп, а Омелько і зняв йому голову.
– Що, ти скоро? – питають ті двоє. А Омелько ніби то піп:
– Та лізьте швидше, бо самому страшно.
Вони тільки в вікно, а Омелько й познімав їм голови. Познімав, взяв одного на лаві поклав, а тих заховав. Аж ось іде солдат.
– Слухай, служивий, однеси сього попа в прірву, я тобі десять рублів дам.
Солдат того попа на оберемок,