Син Вовка. Джек Лондон
її та не звернув убік з головної стежки.
– Дитино моя…
– Стривайте-но, панотче! Я вас поважаю, хоча й не признаюся до вашої віри, але не ставайте межи цією жінкою і мною!
– Чи ви знаєте, що робите?
– Знаю! Хоч би ви були всемогутній бог і погрожували кинути мене до вічного вогню, то й то я не поступився б вам у цьому.
Вортон посадив Грейс на стільці й войовниче заступив її.
– Сідайте он на тому ослоні й помовчте, – провадив він, удаючись до єзуїта. – Тепер моя черга. А ваша буде потім.
Панотець Рубо чемно вклонився й сів. Він був лагідна людина й навчився чекати свого часу. Вортон підсунув собі стільця близенько до Грейс і стиснув їй руку.
– То ти любиш мене, правда? І вивезеш звідси?
З її обличчя було видно, що з цим чоловіком їй легко й спокійно, що вона покладається на нього.
– Люба, хіба ж ти не пам’ятаєш, що я тобі казав тоді? Звісно, я…
– Але як же ти зможеш? А промивати золото?
– Буду я думати про такі дурниції. От, наприклад, передам усю справу панотцеві Рубо. Довірю йому здати мій пісок до компанії.
– Лишень подумати! Я вже ніколи не побачу його.
– То й слава богу!
– Але поїхати… Ох, Клайде, я не можу! Не можу!
– От тобі й маєш! Звісно, можеш. Здайся на мене. Ось тільки зберемо деякі речі та й рушимо, і…
– А як він прийде сюди?
– Я потрощу йому всі…
– Ні, ні! Не треба битися, Клайде! Обіцяй мені.
– Гаразд! То я лише скажу хлопцям прогнати його з ділянки. Вони бачили, як він поводився з тобою, та й самі не дуже люблять його.
– Ой ні, не треба! Не роби йому боляче.
– А що ж? Спокійно дивитися, як він забере тебе в мене на очах?
– Ні-і, – стиха мовила вона, ніжно гладячи його руку.
– Ну, то дай мені самому впоратися з ним і ні про що не турбуйся. Будь певна, я його не покалічу. Він страх як клопотався, боліло тебе чи ні! Ми не заїжджатимемо до Доусона. Я перекажу, щоб двоє хлопців налагодили човна й відвели до Юкону. А ми перейдемо через перевал і спустимося річкою Індіяною їм назустріч. Потім…
– Що потім?
Її голова схилилася до нього на плече. Їхні голоси перейшли в тихий шепіт, кожне слово було пестощі. Єзуїт нервово засовався на ослоні.
– Що потім? – знову спитала вона.
– Потім очепами поженемо човна вгору, перетнемо пороги Білого Коня і Квадратовий яр…
– Ну?
– А далі річкою Шістдесята Миля, потім будуть озера, Чілкут, Дая, а там уже й Солона Вода.
– Але ж, любий, я не вмію підпирати човна.
– Дурненька! Я ж візьму Ситку Чарлі, він знає, кудою слід плисти і де найкраще спинятися. Він найкращий мандрівник з усіх, кого я бачив, дарма, що індіянин. Тобі доведеться лише сидіти в човні, співати пісень і грати роль Клеопатри, та ще відганяти… хоча ні, нам пощастило: комарів ще немає.
– А що ж далі, мій Антонію?
– А