Син Вовка. Джек Лондон
певна й Грейс, бо усміх грав у неї на устах, як вона глянула на священника.
– Дитино моя, – почав той, – серце мені крається з жалю до вас. Ваша мрія чудова, але вона не може справдитися.
– А то через що, панотче? Я ж погодилася.
– Ви самі не знаєте, що робите. Ви не подумали за присягу, що її склали перед богом тому, кого назвали своїм чоловіком. Мій обов’язок нагадати вам тепер про святість такої обітниці.
– А як я розумію її святість і все ж відмовляюся від неї?
– Тоді бог…
– Який бог? Бог у мого чоловіка такий, що я не можу його визнавати. Отже, є багато богів.
– Дитино! Не кажіть такого! Ох! Ви так не думаєте, я розумію. В мене теж були такі хвилини. – На мить він перелинув у свою рідну Францію, і жінку, що сиділа перед ним, заступила інша, з задуманим обличчям і сумними очима.
– Що ж, панотче, виходить, мій бог покинув мене? Я не грішніша за інших жінок. Я тяжко горювала з ним, за що ж я маю страждати й далі? Чому мені не зазнати хоч трошки щастя? Я не можу, я не хочу вертатися до нього!
– Не бог покинув вас, а ви покинули бога. Вернітеся. Здайтеся на його волю, і темрява зникне. О дитино моя…
– Ні, шкода й мови. Як я собі постелила, так і висплюся. Я не повернуся. А якщо бог мене покарає, то вже якось витерплю його кару. Ви цього збагнути не можете. Ви ж не жінка.
– Моя мати була жінка.
– Так, але…
– І Христос народився від жінки.
Вона не відповіла. Запала мовчанка. Вортон нетерпляче смикав вуса й поглядав на дорогу. Грейс сперлася ліктем на стіл, на обличчі її написана була рішучість. Усміх зник. А панотець Рубо розпочав з іншого боку.
– У вас є діти?
– Колись я хотіла їх мати, але тепер ні. І я рада, що нема.
– А мати?
– Мати є.
– Вона вас любить?
– Так.
Вона відповіла пошепки.
– А брат? Ні, це не те, він чоловік. А сестра є?
Вона, тремтячи, кивнула головою.
– Молодша? На багато?
– На сім років.
– І ви добре все зважили? Подумали про них? Про свою матір? І свою сестру? Вона стоїть на порозі свого жіночого життя, і ваш нерозважний вчинок може мати велику вагу для неї. Чи ви могли б піти до неї, подивитися на її свіже молоде личко, взяти її руку в свою, притулитися своєю щокою до її щоки?
На цю мову їй в уяві постали такі живі образи, що вона не витримала.
– Годі! Годі! – закричала Грейс і зіщулилася, як собака під батогом.
– Вам доведеться зважити на все це; то краще зважте тепер, завчасу.
У погляді його світилося глибоке співчуття, але вона того не бачила, обличчя ж його, тремтячи з нервового напруження, було незламне. Опанувавши себе, насилу стримуючи сльози, вона підвела голову.
– Я подамся далеко. Вони ніколи мене не побачать і врешті забудуть. Я немов умру для них. І… і я поїду з Клайдом… сьогодні.
Здавалося, що вже на тому кінець. Вортон ступив наперед, але священник звів руку й спинив його.
– Ви хотіли мати дітей?
Грейс мовчки кивнула головою.
– І