Син Вовка. Джек Лондон
тепер кохаєш?
– Так.
– Скажи ще раз.
– Я кохаю тебе, Клайде, кохаю.
– Ну що, панотче, – гукнув він. – Ви чули, що вона казала, і все ж ведете її назад, де на неї чекає пекло, де їй доведеться щохвилі брехати своєму чоловікові?
Але панотець Рубо раптом уштовхнув жінку до другої кімнатки й зачинив двері.
– Цитьте! – прошепотів він до Вортона, недбало сідаючи на стілець.
– Пам’ятайте, що це задля неї! – додав він.
У хатині аж загуло від брутального стуку в двері, клацнула клямка, і ввійшов Едвін Бентам.
– Ви не бачили моєї дружини? – спитав він, як тільки привітався.
Дві голови хитнулися, що ні.
– Я помітив, що її сліди від нашої хатини йдуть униз, – провадив він обережно. – А на дорозі вони зникли якраз навпроти стежки до вас.
Вони слухали його байдуже.
– І я… я думав…
– Що вона була тут? – загримів Вортон.
Священник утихомирив його поглядом.
– Ви, сину мій, бачили, що її сліди йдуть до цієї хатини?
Хитрий панотець Рубо! Він ще годину тому добре затер сліди, як ішов сюди тою самою стежкою.
– Я добре не роздивлявся, я… – Він підозріло зиркнув на двері до другої кімнатки, а потім запитливо на священника. Той похитав головою, але Бентам усе ще сумнівався. Хутенько помолившись у думці, панотець Рубо підвівся.
– Якщо ви не вірите, то… – він удав, ніби наміряється відчинити двері.
Священники не брешуть. Едвін Бептам часто чув про це й вірив, що так воно й є.
– Та я вірю, панотче, – сквапно відповів він. – Я лише дивуюся, куди це пішла моя дружина й думав, що, може… Вона, певне, подалася до місіс Стентон, у Французьку ущелину. А погожа днина, правда? Ви чули новину? Борошно подешевшало, стало сорок доларів за центнер. Кажуть, що чечако так і комашаться на річках. Але мені треба йти. Бувайте здорові.
Двері хряснули, і вони побачили крізь вікно, як Бентам попростував до Французької ущелини шукати своєї дружини.
Кілька тижнів пізніше, якраз після червневої поводі, двоє людей вивели човна на середину річки і прив’язали його до пливучої ялини. Линва натяглася, й легенький човник поплив за ялиною, як на буксирі. Панотцеві Рубо звелено залишити верхів’я й вернутися до своєї смуглявої пастви в Мінуку. Там з’явилися білі люди, і індіяни занехаяли рибальство й занадто часто вклоняються богові, що хвилево оселився в численних темних пляшках. Мелмют Кід теж мав справи на пониззі, отож і мандрували вони вкупі.
На цілу Північ лише Мелмют Кід знав достеменно цю людину, Поля Рубо. Тільки перед ним священник скидав святобливу одежу і ставав звичайною людиною. Та й чому ж би ні? Вони добре знали один одного. Хіба ж вони не ділилися останнім шматочком рибини, останньою дрібкою тютюну, останньою потаємною думкою на пустельних просторах Берингова моря, у згубних лабіринтах Великої Дельти під час жахливої зимової мандрівки від мису Барроу до Поркюпайну?
Панотець Рубо сумовито попахкував старою подорожньою люлькою й дивився на червоне кружало сонця, що похмуро зависло над самим