Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб
й ми, навіть і мислить так, як ми. Улучивши нагоду вбити нас, скористається нею. Йому байдуже, хто й що запідозрить, доки не буде доказів. Веріті – наш король-в-очікуванні. Не наш король. Ще ні. Доки король Шрюд живий і сидить на престолі, Регал знайде спосіб обвести батька довкола пальця. Багато його вчинків залишаться безкарними. Навіть убивство.
Барріч скерував коня вбік від добре битого гостинця, заглибившись у бездоріжжя, а тоді вгору, схилом засніженого й нічим не позначеного пагорба, щоб узяти звідти прямий курс на Оленячий замок. Гендз глянув на мене, наче його знудило. Але ми подалися слідом за Баррічем. І щоночі, коли ми спали у спільному наметі, притулившись один до одного, щоб зігрітися, замість ночувати в ліжках у затишному заїзді, я думав про Регала. Спотикаючись на черговому підйомі, обережно спускаючись, частіше ведучи коней у поводу, ніж їдучи верхи, я думав про наймолодшого принца. Я лічив кожну додаткову годину, що відділяла мене від Моллі. Єдині хвилини, коли я почувався сильним, – це коли снив наяву, як зроблю з Регала товчене яблуко. Я не міг сподіватися на помсту. Помста – це привілей корони. Але хоч я й не можу помститися, то й Регал не здобуде сатисфакції. Я повернуся до Оленячого замку, гляну на нього згори вниз, а як він спробує збити мене з ніг, глипнувши чорним оком, не здригнуся. Ні, присягався я, Регал ніколи не побачить, як я тремчу, хапаюся за стіну, щоб не впасти, проводжу рукою перед очима й ледве бачу її. Він ніколи не знатиме, наскільки близьким був до перемоги.
Врешті-решт ми під’їхали до Оленячого замку не крутою надморською дорогою, а з боку лісистих пагорбів за нею. Снігопад послабшав, а потому й геть ущух. Нічні вітри розкидали хмари, а в ясному місячному світлі кам’яні стіни замку на тлі моря заблищали чорним агатом. У башточках та при бічній брамі сяяло жовте світло.
– Вдома, – тихо сказав Барріч.
Ми спустилися з останнього пагорба. Кінські копита вдарили об дорогу. Ми під’їхали до головних воріт Оленячого замку.
На нічній варті стояв молодий солдат. Опустив піку, перекривши нам дорогу, і зажадав, щоб ми назвалися.
Барріч відкинув каптур, відкривши обличчя, але хлопчина й не ворухнувся.
– Я Барріч, стайничий! – сповістив його Барріч, наче не вірячи, що хтось може бути таким нетямущим. – Я був тут стайничим довше, ніж ти живеш на світі. Схоже, мені доведеться запитати, що ти тут робиш біля моїх воріт!
Перш ніж розгублений хлопчина встиг відповісти, з вартівні долинув грюкіт та поспішне вояцьке тупання.
– Це Барріч! – закричав сержант, командир варти.
Барріч негайно ж опинився в центрі юрби людей, усі кричали, вітали його та розмовляли, перебиваючи одне одного, тимчасом як ми з Гендзом сиділи на своїх змучених конях на краю цього гармидеру. Нарешті сержант, що звався Блейдом, змусив усіх замовкнути, головно для того, щоб мати змогу вкинути кілька власних коментарів.
– Ми не сподівалися тебе до весни, чоловіче, – заявив бравий старий солдат. – А ще казано нам, що ти можеш повернутися не таким, як від’їхав звідси. Але ж ти, далебі, маєш непоганий вигляд.