Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб
Веріті далі чекатиме твого звіту. І, ймовірно, негайно.
– А ти повертаєшся до стайні?
– Само собою. – Він посміхнувся з майже вовчою самовдоволеністю. – Фітце, я всього-на-всього стайничий. Нікому не звітую. А ще я обіцяв Гендзові принести чогось на вечерю.
Я мовчки дивився, як він накладає їжу на тацю. Накраяв довгих скибок хліба, накрив ними два полумиски з м’ясом, примостив збоку трикутний кусень сиру і грубенький кавалок жовтого масла.
– Що ти думаєш про Гендза?
– Він добрий хлопець, – неохоче відповів Барріч.
– І навіть більше. Ти ж його вибрав, щоб він залишився в Гірському королівстві та їхав з нами додому, а решту відіслав із головною валкою.
– Я потребував когось надійного. Ти тоді був… дуже хворим. А я, щиро тобі скажу, не надто здоровішим.
Торкнувся долонею сивого пасма в темному волоссі, – сліду від удару, що мало його не вбив.
– А як же ти вибирав?
– Правду кажучи, це не я. Це він сам прийшов. Якось знайшов, куди нас помістили, а тоді зумів пробратися повз Джонкві. Я ще був перев’язаний, а в очах мені двоїлося. Радше відчув, що він там стоїть, аніж побачив. Спитав, чого він хоче, а він відповів, що я мушу поставити когось старшим на час хвороби, бо без мене й Коба стаєнна челядь зробилася недбала.
– І це справило на тебе враження.
– Він влучив у яблучко. Жодних марних питань про нас із тобою і що взагалі відбувається. Він знайшов те, що міг зробити, і прийшов, щоб це зробити. Мені таке в людині подобається. Коли знає, що має робити, і робить це. То я й поставив його за старшого. І він добре впорався. Тому я й затримав його, відіславши додому всіх інших, бо знав, що можу когось такого потребувати. А ще щоб переконатися, який він. Чи це в нього лише амбіція, чи він справді розуміє, чим людина зобов’язана тваринам, які начебто їй належать? Чи потрібна йому влада над підлеглими, чи добро тварин?
– І що ж ти тепер про нього думаєш?
– Я вже не такий молодий, як колись. Думаю, що в Оленячому замку й далі буде добрий стайничий, коли я вже не зумію об’їздити норовистого жеребця. Не тому, щоб я вже збирався покидати стайні. Він ще багато чого мусить навчитися. Але ми обоє ще достатньо молоді, він – щоб навчатися, а я – щоб навчати. Це тішить.
Я кивнув. Колись, думаю, він бачив на цьому місці мене. Але тепер ми обоє знали, що цього ніколи не буде.
Він повернувся, щоб іти.
– Баррічу, – тихо сказав я. Він зупинився.
– Ніхто тебе не заступить. Дякую тобі. За все, що ти зробив за останні місяці. Я завдячую тобі життям. Не лише тому, що ти врятував мене від смерті. Але ти дав мені життя і те, ким я є. Ще відтоді, коли мені було шість років. Я знаю, що мій батько – Чівелрі. Але я ніколи його не бачив. Ти був моїм батьком день за днем, усі ці роки. Я не завжди міг належно це оцінити…
Барріч пирхнув і відчинив двері.
– Прибережи ці промови на випадок, як хтось із нас помиратиме. Йди звітуй, а тоді лягай спати.
– Єсть, – почув я власний голос і знав, що Барріч теж усміхнувся. Він протиснувся у двері, несучи