Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб
витягли останнім, вкинули у клітку, що смерділа тхорами, і він сидів там, живлячись стервом. Та ненавистю. Ненависть стала основою його життя.
Ти був пізнім щеням, якщо мама годувала тебе рибою з косяка.
Він образився.
Усі дороги вели під гору, а сніг ліпився до ніг. Мої вичовгані черевики ковзали на зледенілій бруківці, а плечі боліли від незручного тягаря клітки. Я боявся нападу тремтіння. Тому мусив часто зупинятися перепочити. Я сказав собі, що не контактуватиму ні з цим вовком, ні з жодним іншим створінням. Пообіцяв це собі. Я хотів лише нагодувати вовчука, а потім десь його випустити. Барріч не мусить цього знати. Тоді мені не доведеться стикнутися з його осудом. Я знову підняв клітку. Хто б подумав, що таке коростяве мале вовченя може бути таким важким?
Я не коростявий. – Ображено. – Блохи. У клітці повно бліх.
Себто мені не здалося, що груди сверблять. Чудово. Доведеться знову скупатися ще цього вечора, якщо не хочу ділити постіль із блохами до кінця зими.
Я дістався околиці Баккіпа. Доми були розсипані лише де-неде, а дорога стала стрімкішою. Значно стрімкішою. Я знову опустив клітку на засніжену землю. Вовчук зіщулився в ній, малий і нещасний, розгубивши гнів і ненависть, що могли б його підтримати. Він був голодним. Я вирішив:
Витягну тебе з клітки. Понесу тебе.
Анічичирк. Спокійно дивився на мене, доки я змагався з гачком і розчиняв двері. Я думав, що він метнеться повз мене і зникне в темряві та хуртовині. Натомість він присів, не рухаючись із місця. Я сягнув у клітку і вхопив його за загривок, щоб витягти. Він миттю рвонувся до мене, учепившись кігтями мені за груди, широко роззявився на мою горлянку. Я ледь устиг запхнути передпліччя йому між щелепи. Я стис його загривок сильніше і глибоко запхнув руку йому в пащу, глибше, ніж йому б це сподобалося. Задніми лапами він намагався порвати мені живіт, але каптан був достатньо товстим, аби захистити від більшості порізів. Одна мить – і от ми обидва вже качаємося по снігу, обидва клацаємо зубами й гарчимо, як шалені. Але я був важчим, замашнішим, і мав багаторічний досвід змагань із собаками. Я поклав його на лопатки і тримав так, безпорадного, тимчасом як він бив головою вперед-назад, називаючи мене бридкими іменами, для яких у людей немає слів. Коли вичерпав сили, я нахилився, ухопив його за горло і глянув йому в очі. Це було фізичне послання, яке він розумів. Я вовк. Ти щеня. Мусиш мені скоритися!
Я тримав його так, дивлячись йому в очі. Він швидко відвів погляд, але я далі його тримав, аж доки він не глянув на мене і я не побачив у його очах зміни. Тоді я відпустив його, встав і відійшов. Він лежав, не рухаючись із місця. Вставай. Іди сюди. Він перевернувся і підійшов до мене, живіт при самій землі, хвіст підібганий. Наблизившись до мене, перевернувся на бік і підставив мені черево. Тихо скавулів.
За мить я змилосердився. Усе гаразд. Ми просто мусили порозумітися. Я не збираюся тебе кривдити. Тепер ходи зі мною. – Я спробував узяти його за груди, але тільки-но торкнувся, він завищав. Я відчув червоний спалах його болю.
Де в тебе болить?
Я