Гість Дракули. Олексій Вікторович Щуров
питання я не отримав відповіді. Того ж часу повернувся з водою Сулейман, залишивши лікаря і коней у джерела. Здавалося, що вгамувавши спрагу, Дарвелл на якусь мить повернув собі сили; і я не полишав надії, що він зможе продовжити, або, щонайменше, витримати зворотною подорож – о як я прискорював у думці таку можливість! Проте він втратив дар мовлення і, здавалося, збирав останні сили, щоб мати спроможність заговорити. Незабаром він почав.
– Це кінець моєї подорожі і мого життя… Я прибув сюди помирати, але мушу вимагати, наказувати… бо такою має бути моя остання воля… Ви виконаєте її?
– Звісно, виконаю, але маю надії на краще.
– Не маю надій та бажань, але це… жодній людині не кажіть про мою смерть.
– Сподіваюся, того не трапиться; ви одужаєте і…
– Годі!.. так мусить бути. Обіцяйте.
– Обіцяю.
– Заприсягніться усім цим…
І він з великою урочистістю вимовив слова клятви.
– Для цього не має потреби… я виконаю вашу волю, а сумніватися у мені – це…
– Мені вже не допомогти, маєте заприсягтися.
Я прийняв клятву, моєму компаньйонові немовби від того полегшало. Він зняв з пальця перстень з печаткою, вкритою арабським письмом, і віддав його мені. А далі продовжив:
– Дев’ятого дня місяця рівно у полудень (місяць на ваш розсуд, але час мусить бути точним) ви повинні кинути цього перстня в солоні потоки, що впадають в Елевсинський залив7, наступного дня у той же час ви мусите прибути до руїн храму Церери8 і чекати там рівно одну годину.
– Чому?
– Ви зрозумієте.
– Ви сказали дев’ятого дня місяця?
– Дев’ятого.
Не встиг я зрозуміти, що саме сьогодні був дев’ятий день місяця, вираз обличчя Дарвелла змінився і мій компаньйон замовк. Поки він так сидів, вочевидь стаючи все кволішим та блідшим, на могильний камінь, що стояв поруч, опустився лелека зі змією в дзьобі і, не кваплячись пожерти свою поживу, птах, здавалось, спокійно й зосереджено спостерігав за нами. Не знаю, що змусило мене прогнати його, але моя спроба була марною; лелека зробив кілька кіл у повітрі і повернувся на той же самий камінь. Дарвелл вказав на нього і, посміхаючись, не значю, чи до мене він звернувся в ту мить або до себе, вимовив таке:
– Це добре!
– Що добре? Що ви маєте на увазі?
– Неважливо: мусите поховати мене тут цього вечора, і саме в тій могилі, на яку опустився птах. Інші мої вказівки вам відомі.
Далі він почав казати мені, як саме його слід поховати. Після цього Дарвелл збуджено запитав:
– Помітили того птаха?
– Звісно.
– А змію в його дзьобі?
– Без сумніву, але в цьому не має нічого надзвичайного: це природна пожива птаха. Проте дивно, що птах не їсть її.
Дарвелл посміхнувся якимось моторошним вишкіром, а потім ледве прошепотів:
– Ще
Елевсинський залив – залив біля давньогрецького міста Елефсіс (стара назва – Елевсин), яке було розташовано на північно-західному напрямку від Афін і названо на честь міфологічного героя Евлевсіна. Згадка Дарвелом про залив важлива, оскільки у І тисячолітті до нашої ери в Елефсісі царював культ Деметри і Персефони, і саме там проводилися обряди, відомі як евлевсинські містерії. Саме руїни храму Церери і є руїнами храму Деметри. Людина, яка була посвячена в таїнства, за віруваннями, могла отримати вічне життя та владу у потойбіччі. –
Церера – римський аналог давньогрецької богині родючості Деметри, яка пішла до міста Елефсіс і впала в скорботу після того, як Аїд вкрав її дочку Персефону. З того часу жоден пагінець не міг пробитися з-під землі. Тільки з короткими поверненнями доньки на землю з царства померлих Церера раділа, а разом з тим на землю приходили весна та літо. З поверненням Персефони до Аїда Церера знову поринала у журбу і на землю приходили осінь та зима. –