І будуть люди. Анатолій Дімаров
Олега і – навпаки. Підставляла себе замість героїні, героєм робила Олега, і все йшло, як по писаному. Вони щойно повінчалися в церкві й сіли до карети, щоб провести медовий місяць у Парижі, коли з татової кімнати виглянула заплакана мама:
– Доню, йди-но сюди!
– З татом погано? – стріпнулася Таня, відчуваючи, як холоне – падає серце.
– З татом усе добре.
Таня переводить полегшено дух. Але ж чому тоді плаче мама? Може, з сестрою щось сталось?
Відклавши книжку, Таня поспішає в таткову кімнату.
Тут щось сталося. І те, що сталося, стосується її. Інакше вони не дивилися б на неї отакими очима. Наче оце вперше побачили її і хотіли довідатись, що вона за людина.
Таня ступає крок… другий… зупиняється, пройнята збентеженням.
– Ви мене кликали?
Вона запитливо дивиться на тата, що сидить зараз на ліжкові, спираючись спиною на високі подушки. Нічна сорочка в тата розстебнута, звідти виглядають сухенькі ключиці, ворушаться за кожним віддихом так, наче намагаються щоразу здушити тонку татову шию. А великі татові очі закуті в холодні тіні, як у крижини. Вони теж наче дихають – палахкотять неспокійним, тривожним вогнем догораючих зірок, і тіні то змикаються довкола них, то знову розмикаються.
– Підійди, дочко, сюди, – тихо каже тато, не спускаючи з Тані очей. – Ближче… Ще ближче… Сядь біля мене… Отак…
Татова рука, шо лежить у Тані на колінах, легесенька, як соломинка. Кожна жилка, кожна кісточка просвічує крізь тонку пергаментну шкіру, навіть видно, як пульсує тими жилками густа чорна кров. Рука здається такою сухою, шо Таня боїться поворухнутися, щоб не обламати її.
– Слухай, доню, сюди…
– Слухаю, татусю, – покірно відзивається Таня. Здається зараз сама собі маленькою і дуже слухняною. Хоч би що попросив її тато, вона з радістю зробить не вагаючись.
– Ти в мене, доню, вже доросла, і все повинна розуміти… – Татові, мабуть, дуже важко говорити, бо оті тверді ключиці дедалі частіше душать за горло.
– Ти бачиш, Таню, який я хворий… Важко хворий… Учора в мене був лікар, я його закляв сказати мені правду… всю правду… Це мій парафіянин, і він не міг обдурити мене… Так от, доню… мені вже не довго лишилося жити…
Тут тато знову замовкає, а Тані здається, наче оті сухенькі ключиці перескочили їй на горло і душать щосили, заважаючи дихати. Однак вона пропихає повітря в груди і звертається благально до тата.
Що татусь таке каже! Хіба татусеві не легше? Хіба татусь не виходив учора надвір, хіба не казав, що йому вже легше?..
Сумовита посмішка в’яне на татових вустах. Ні, доню, то все самообман. Йому ніскільки не легше, а навпаки – з кожним днем усе гірше й гірше. Та й нічого Бога гнівити: Бог життя йому дав, Бог його й відбирає – кличе до себе. Він, слава Богу, пожив на білому світі, зазнав і радості й горя і сміє надіятись, що Бог простить йому всі вільні й невільні гріхи.
– Але я, Таню, хочу вмерти спокійно. Хочу знати, що і мама, і ти в мене влаштовані… Що вам не доведеться