І будуть люди. Анатолій Дімаров
якщо вам правду казати, то з іншого я і більше узяв би… Ви ж подивіться, скільки пішло на нього шкіри!.. Ви знаєте, яке то було теля, що з нього здерли ту шкіру?.. Воно так мекало, що в мене аж серце заходилося…
– Кажи, скільки! – нетерпляче перебив його дід.
Майстер скривився так, наче проковтнув щось кислюще на смак, потягнув через ніс повітря, утаємничив лице, поманив пальцем діда:
– Тільки нікому… Бо мене тут і засміють, як узнають, як я з вас дешево взяв… Два рублі – ну! – і вчепився рукою в борідку.
Дід замість того, щоб торгуватися, мовчки поліз за пазуху. Дістав вузлика, одвернувся, відрахував два карбованці, ткнув приголомшеному майстрові:
– Бери!
Дід пішов, притискаючи до живота гаманище, а майстер ще довго стукав себе по голові колодкою та питав, чи є ще на світі отакий дурень, як він.
Гаман міцно прижився в родині Івасют – переходив від батька до сина. З роками потемнішала сталь, вичовгалася колись пофарбована шкіра, та все ж він невтомно роззявляв свою хижу пащеку, поглинаючи гроші в ненаситне нутро, і часом здавалося, що, скільки не годуй його папірцями, срібляками та мідяками, йому все було мало, – він усе роззявлятиме рота, клацатиме дзьобом-защіпкою.
Дід Івасюта застав ще панщину – в молоді свої роки дослужився в пана до ланового. Дбав про панське – не забував і свого: коли вийшла воля, купив у пана п’ятнадцять десятин землі – цілий клин понад тихою річечкою, на який давно вже прицілювався оком. В те ж літо, незважаючи на жінчині плачі, переселився з села, зламав невелику хатину, поставив її на белебні і відразу ж став копати колодязь.
Води довго не було. Шурхотіла суха земля, важко падала глина, пересипався пісок, а воду наче хто випив, вона все не хотіла появлятися, хоч чорна діра колодязя заглибилась аж на десять сажнів. Врешті на п’ятнадцятім сажні, коли дід уже вирішив кинути лопату, швидко потемнішав пісок, поповз пливуном – веселим водограєм ударила кришталева холодна вода.
Старий Івасюта відставив лопату, перехрестивсь, нахилився, полощучи чорні долоні, набираючи повні пригорщі, – пив, аж хрустів на зубах пісок, і все не міг напитися. Вода стікала по міцному підборідді, холодна як лід, струмувала за пазуху, на розпарені груди, а він тільки покректував, блаженно відпирхувався, як зморений кінь на водопої.
– Тату, вилазьте, бо заллє! – гукав до нього згори син, але дід виліз тільки тоді, коли вода дійшла йому аж до пояса.
Видряпався з колодязя перемазаний, мокрий, широко розставив, ноги – вріс у землю, переможним поглядом обвів майбутній свій двір, промовив урочисто:
– Ну, тепер, сину, починаємо жити! Слава Богу, самі собі панами стали: ні до нас, ні від нас.
Син дивився на простоволосого батька – міцного, вузлуватого, схожого на потемнілого дуба, що довго збирається стояти на землі – глушити молоді деревця, потайки думав, що не скоро тато випустять з рук оце господарство, передадуть йому, єдиному синові.
Поволі вимальовувалися контури широчезного дворища. Виросли клуня, стайня, кошара, сад і курник, а недалеко від