І будуть люди. Анатолій Дімаров
на широко розставлених ногах: у рушниці була така віддача, шо не встояв би й віл. Тому й не сходив синець з дідового правого плеча, а сам він, зустрівши сусідів, вихваляв свою гаківницю:
– Оце ружжо, дак ружжо! Як ушкварить, то аж у гузні затенькає!
З роками широкий двір поріс споришем, вздовж витоптаних стежок вислалися зелені язички подорожника, з-попід комори, ловлячи сонячні промінчики, простягали кругленькі долоні-калачики, а по закутках густо поросла кропива. Зашуміли явори й тополі, струмуючи зверху донизу листяним сріблом, зарясніли плодами яблуні й вишні, груші та сливи – все на цій землі приймалося, щедро росло і ще більш щедро родило, і вже дід почав примірятися, де б поставити другу комору, як тут ударила російсько-турецька війна і сина забрали до війська.
Пішов Свирид на війну жонатим чоловіком, від молодої, ще й не долюбленої як слід жінки, висватаної на далеких хуторах заради багатого посагу. Привела жінка на їхній двір пару волів, корову, овець, привезла повен віз усілякого начиння для домашнього вжитку, нову мальовану скриню на мідних коліщатах – небачене досі нововведення місцевого коваля. Свирид скоса позирав на подзьобане віспою обличчя дружини, але дід тільки поворушив сердито бровами, і син відразу ж скорився, загнав аж на дно серця вимріяний образ красуні з чорними як ніч очима, з чистим як вода лицем, обійняв немилу жінку за перелякано зсутулені плечі та й повів у комірчину, де вже була приготовлена постіль молодим, – під холодні, вимушені ласки.
І не п’янило, не дурманило розпалені голови лугове запашне сіно з любистком та м’ятою, щедро настелене свахами, щоб родилися дужі сини та красуні дочки, не шукали одне одного гарячі жадібні руки: чужими лягли у постіль, чужими і встали, тільки ще міцніше зімкнулися тверді Свиридові губи, а на душі смоляним накипом застигла образа на батька.
Повернувся Свирид із тієї війни з двома медалями – за «прімєрную храбрость». Сатанів у бою, пер ведмедем на нехристів, перехопивши рушницю за дуло, молотив нею, як ціпом, – тільки бриті лоби тріщали під ударами несамовитого гуяра!
Але не тільки ратними подвигами горіло Свиридове серце: з кожним днем важчав його ранець. Хазяїновита Свиридова рука не лишала нічого, що змогло б придатися на хазяйстві удома. Скрадаючись, обходив поле бою, перевертав трупи невірних, та й своїми не гребував, витрушуючи кишені.
На постої в одному містечку стояв Свирид на варті – пильно вдивлявся у ніч. Раптом у кінці вулички мелькнула згорблена тінь, тулячись до високої глинобитної стіни, почала скрадатися до міських воріт. Свирид закричав: «Стій!», – тінь підстрибнула – помчала вздовж вулички. Ударив постріл, тінь зламалась, пішла боком-боком та й упала на кам’яну нерівну бруківку.
Поки прибіг сполоханий пострілом караул, Свирид встиг обнишпорити забитого турка. Під халатом на широкому поясі намацав шовковий кисет, набитий чимось важким, рвонув – весело дзвякнув метал. Тремтячими пальцями розстебнув гудзики кітеля, забгав