І будуть люди. Анатолій Дімаров
Ганжа теж не відкотився далеко від свого роду: батько його не раз зустрічався на вуличному кривавому побоїську із Свиридом Івасютою, синок же, як тільки навчився стуляти кулаки, так і став дзьобати ними Івасютиного Оксена, наскакуючи на куркуленка молоденьким, ще неопіреним півником.
У вісімнадцять років Василь Ганжа найнявся на роботу до Івасют. Але й тут не хотів поступатись перед хазяйським синком: робота роботою, а ти мені на дорозі не стій, а то швидко поверну голову так, що наперед спиною ходитимеш!
Якось поставив їх Свирид у клуні до віялки: Оксенові насипати в бункер зерно, Василеві – крутити ручку, а сам пішов по хазяйству. Трохи згодом прислухався: що за мана, у клуні як вимерло! Підійшов, прочинив височезні двері, заглянув досередини. Віялка стояла непорушна, біля неї валявся великий совок, а по витолоченій долівці, зчепившись молодими вовчиськами, качалися Василь і Оксен.
Ледве вдалося старому розборонити забіяк: стуляючи подрані сорочки, люто сьорбаючи розквашеними носами, поривалися один до одного, як розпалені півні.
Після цього Василь у думці прощався з роботою, але Свирид розсудив по-іншому: битися бийтесь, тільки робіть це так, щоб ішло на користь хазяйству.
На косовиці поставив їх один за одним: попереду пустив Василя, а позаду – Оксена. Зняв бриля, перехрестився, пригасив у очах хитрі вогники:
– З Богом, косарики!
До обіду Василь ухоркався так, що його хоч у перевесло крути. Гнав покіс перед собою, не зупиняючись, та й де ж тут зупинишся, як позаду – вжик!.. вжик!.. – обпікає п’яти гостра Оксенова коса. Трохи пристанеш або зазіваєшся – і сіконе Оксен по литках косою – підсіче свого лютого недруга, назавжди одучить ходити на вулицю, верховодити на вечорницях.
Після обіду лежали в тіні під возом, як запарені бички, – ніяк не могли остудити запалені тіла.
Відпочивши, знову зайняли ручки. Тепер уже Оксен вів перед, а Василева коса пекла йому п’ятки.
На другий рік, на початку січня, мачуха народила дочку. Батько дістав з горища почорнілу від часу колиску, почепив її посеред хати на залізному гакові, надійно вбитому в сволок, торкнув збентежено пальцем – колиска гойднулася, попливла у повітрі поцяцькованим човником.
Ніхто не знав, скільки їй літ, цій колисці: її перевіз сюди зі старого дворища ще дід, який сам колись гойдався в ній – пускав беззубим ротом бульки, простягав рученята до маминої циці. Люди народжувалися, виростали, старілися, помирали, лягали в інші, печальні колиски, що їх гойдала тільки смерть, а колиска оця невтомно погойдувалася, обспівана, облюляна терпеливо-ласкавими жіночими голосами.
І не один Івасюта вивалювався з неї, як голопузе пташеня з гнізда, лунко й вагомо стукався великою головою об тверду негостинну долівку, а потім цвякав, безпорадно й жалісно, аж доки стривожена мати забігала до хати – клала назад у колиску.
Вона не злопам’ятна, оця старенька бабуся. Виняньчить чергового нащадка Івасют, діждеться, поки