І будуть люди. Анатолій Дімаров
наче й не кипів отією шаленою люттю, тільки моторошно мерехтіли насуплені очі.
Прицілився, заніс над головою колуна, опустив на пеньок:
– Гах!..
Сталь вп’ялася в міцне вузлувате дерево, темна тріщина побігла донизу, роздираючи в’язке сухожилля.
– Подай клинок!
«Що вони думають робити?» – питав себе Оксен, стежачи, як батько забиває клинок. Клинок залазив усе глибше й глибше, все ширше розходилися гострі краї тріщини: здавалося, що якийсь допотопний, вгрузлий у землю по шию звірюка неохоче розтуляє зубату, як у щуки, пащеку.
Аж ось батько зупинився, кинув на землю колуна. Нахилився над пеньком, заклав, приміряючи, в щілину пальці – лише тепер зрозумів Оксен, що хоче зробити тато, і в нього аж заболіли пучки, як після зашпорів.
– Тату, не треба!
Батько нічого не відповів. Підійшов до воза, виважив непорушне Василеве тіло:
– Ану, поможи!
Оксен узяв Василя за обм’яклі ноги, і, коли вони удвох несли до пенька наймита, в того хилиталася заломлена назад голова, а руки черкали по траві, ковзали ще здоровими пальцями, наче хотіли востаннє відчути м’який дотик лугової землі.
Опустили наймита біля пенька – обличчям до неба. Зорі сіяли на нього тьмяне борошенце, сердитий місяць червоною діжею котився за небокрай, – не хотів навіть дивитися, шо робитимуть оці люди, а Василь лежав непорушний, міцно стуливши повіки на перемазаному землею і кров’ю обличчі. «Може, він мертвий?» – з острахом подумав Оксен. Відступив був назад, пройнятий моторошним почуттям, та батько наказав:
– Принеси води, – бо не хотів, щоб непритомний наймит нічого не бачив, не чув.
Оксен слухняно спустився вниз, занурив картуз, топлячи у темній воді дрібненькі зірки, що тремтливими світлячками всіяли поверхню річки, повернувся назад.
– Лий!
Оксен хлюпнув на Василеве обличчя. В того відразу ж затремтіли повіки, замерехтіли вузенькі щілинки очей.
– Живий! – не знати чому зрадів Оксен.
– Принеси ще! – наказав суворо батько.
Поки Оксен ще раз бігав по воду, Василь уже зовсім очуняв. Лежав на спині, широко розпластавши руки, ворушив оголеними грудьми, хапаючи повітря.
– Лий і на груди.
Оксен вилив на груди.
– А тепер відійди – не мішай.
Свирид став біля наймита на коліна, наче збирався молитись, запитав:
– Василю, ти чуєш мене?
Василь ворухнувся, застогнав, повів на Свирида запухлими очима.
– Слухай сюди, – казав далі Свирид, і голос його з кожним словом міцнішав, наливався свинцевою ненавистю. – Ти вкрав у мене жінку – збезчестив мене перед усім світом, так і я ж змушу тебе каратися до самої смерті!.. Дай сюди руки!..
Взяв його за плечі, посадив обличчям до пенька, став стромляти його долоні до жадібно розтуленої пащеки. Василь мовчки виривався, звиваючись тілом, а Свирид, навалившись на нього, тримаючи наймитові руки так, щоб пальці були в щілині, закричав до сина:
– Вибивай клин!
Не