І будуть люди. Анатолій Дімаров
йому Василь. – А що ваша жінка пішла зо мною, так на те її добра воля.
Батько захрипів так, наче його вдарили в самісіньке серце, замахнувся на Василя кулаком.
Билися люто й мовчки. Хекали, немов кололи соснові колоди, молотили один одного кам’яними кулаками, аж іскри летіли з очей, цілили один одному в обличчя, в душу, в серце. Нелегко було Василеві устояти проти ведмежої сили Свирида, не раз і не два гнувся він аж до землі від пудового вдару, але відразу ж випрямлявся, як уперта лозина, і все ще стояв – не хотів поступитися жодною п’яддю.
Притиснувши до себе дочку, мовчала мачуха: непорушне сидів і Оксен, хоч у нього аж руки свербіли – кинутись на допомогу батькові. Хряскали безжально кулаки, схлескувалися люто дві тіні, здіймалася густа курява із столоченої дороги, огортала хазяїна й наймита їдким туманом, а вони все билися й билися, і вже починало здаватись, що кінця-краю не буде цій бійці: доки стоятиме земля, доки світитиме сонце й ходитиме місяць у небі, вони сходитимуться щоночі на смертний свій герць, люті й німі в нещадному гніві.
Та ось Василь став поступатися. Все частіше бив він наосліп, зі стогоном втягуючи повітря в потовчені груди, а хазяїн гупав та гупав, вимолочував із нього силу, як зернини з снопа, – і повалився Василь обличчям у порох, хоче встати – не може, і вже товче його, б’є його в ребра важкий чавунний чоботище!
– Гах!.. Гах!.. Гах!.. – вихекує із себе Свирид нерозтрачену лють, – Гах!.. Гах!.. Гах!..
Але наймит уже непорушний. Від кожного удару драглисто здригається розпластане тіло, метляється в потемнілій від крові пилюці омертвіла голова.
Тоді Свирид покидає наймита і важкою тінню суне до невірної жінки:
– Дай сюди дитину!
– Не дам, – шепоче мачуха, щосили притискаючи до себе дочку. – Не дам! Не дам! – заклинає вона невідомо кого, а потім кричить: – Людоньки, рятуйте! – бо Свирид уже видер у неї дитину, що голосно заплакала, ухопив жінку за косу, збив її з ніг.
Розпачливий мачушин крик наче розбудив Оксена з того дивовижного остовпіння, що найшло на нього, відколи батько став битися з Василем. Лише на якусь мить війнули на нього сині очі із спокусливих снів, а вже Оксен злітає із воза, повисає на батьковій руці, видирає з міцно затисненого кулака намотану косу.
– Тату, не треба!
– Геть! – реве батько, штовхаючи сина в груди. – Уб’ю! – Очі його палахкотять божевільним вогнем, він, мабуть, не впізнає зараз і сина, але Оксен швидше помре, аніж дасть батькові бити мачуху.
– Тату, пустіть!
Вони довго борються, аж поки Оксенові вдається вивільнити косу. І батько відразу ж отямлюється. Стоїть, важко дихаючи, міхами роздимаючи груди, а потім кидає синові:
– Скажи отій сучці, хай сідає на віз!
Мачуха, похитуючись, іде до воза.
– Та байстрюка свого нехай забере! – гукає їй услід батько, бо Олеся, що сидить у пилюці, вже аж охрипла від голосного плачу.
Додому поверталися мовчки. Не квапили загнаного жеребця, тоненько порипували-пхинькали