І будуть люди. Анатолій Дімаров
правду! Сьогодні над могилою невірної жони стогнав-просив: «Скажи!» Але могила затято мовчала. Підіймав до неба руки, молив Бога: «Врозуми!» Але й Бог не озвався до нього. І він не знав, у кого ще питати, до кого молитися, кого просити, – увесь світ, здавалось йому, повстав проти нього.
Тому й не слухав він, що каже йому син, тому й дратували його причепливі розпитування старого, який давно вже наївся дитячого розуму, і Оксен кінець кінцем вирішив, що тато просто натомився з дороги і йому треба відпочити.
То була неспокійна, безрадісна ніч.
Дід ворушився на печі, бо все ніяк не міг заспокоїтись, що Свирид не привіз додому сибірської пшениці, все гнівався на синову некмітливість.
Невістка думала, шо в свекра – важка вдача і їй нелегко буде йому догоджати. Все мовчить та сопе, іноді бовкне слово-друге, блимне вовчим оком – так і сипоне морозом поза шкірою! Справжнісінький каторжник, тільки й того, що немає на лобі тавра.
Олеся тихенько плакала, тепер уже зовучи в думках свою матір, а не батька, який так обікрав її сподівання.
До Свирида приходили спомини, ставали у головах, товпилися, заглядали у вічі – похмурі, нерадісні, а часто й страшні. То він бачить труп Олени, і як у неї підвернулась рука, коли вона впала без духу. І як він не витримав – визволив оту руку, хоч знав, шо Олені вже байдуже, їй уже не болить. Але боліло йому, і зараз починає боліти, так, наче отой біль дрімав у ньому всі вісім років, а тепер знову прокинувся, заворушився, поповз по ньому, хитаючи отрутною голівкою, показуючи роздвоєного язичка – вибирав, куди дошкульніше вжалити.
То до нього приходить Василь, тикає прямо межи очі вкорочені руки, глузливо сміється: «Ти мені поодщипував пальці, а я тобі душу надщипнув, бо ти помреш – не взнаєш, чия дочка Олеся!» – «Скажи чия, не муч мене, не катуй!» – просить Свирид, ладний землю гризти, аби тільки докопатися правди. «Не скажу, – відповідає Василь, – і не проси – не скажу, бо Оленка взяла з мене страшну клятву мовчати аж до могили». І скрегоче зубами сонний Свирид, стогне і дихає важко, а Оксен прислухається до того стогону, що його чути аж через двері, і йому стає моторошно й жалко старого, бо він догадується, чим катується батько.
Оксен і сам ще не так давно тільки й того, що терпів Олесю: не міг простити їй проліскових очей, які подарувала матір. Як зустрінеться поглядом, так і гризоне за серце давня невигойна образа: в нього було таке відчуття, наче мачуха зрадила і його.
Аж одного разу поїхав Оксен під Новий рік до лісу: хотів прислужитися батюшці – привезти йому ялинку.
Він довго ходив поміж деревами, грузнучи в глибокім снігу, поки вибрався на широку галявину, оточену гостроверхими соснами. Посеред галявини на тонесенькій ніжці стояла замерзла ялинка – простягала на зелених долоньках білі коржики снігу: «Дядю, купіть!.. Дядю, купіть!..» – як дітлахи містечкової бідноти під час ярмарку в Хоролівці. Оксен підійшов, оглянув ялинку: «Буде хороша», – ударив обухом по тоненькому стовбурі, – зойкнуло чи то дерево, чи то залізо, ялинка затремтіла, гублячи коржики, і раптом здалося Оксенові, що деревце поривається втекти