І будуть люди. Анатолій Дімаров
сину, й живи: не жди, поки тебе першого вдарять. У нашому ділі хто повалив, того й верх, за тим і цар, і закон…
Багато, дуже багато років минуло після тієї розмови. Виріс, одружився Оксен, уже сам навчає дітей, як жити на білому світі, а й досі пам’ятає оті батькові слова, що стали для нього другою Євангелією. І нехай уже і його ненавидять, як колись батька, хай на нього перейшло-приліпилося оте бусурманське прізвисько, він і на крихту не поступиться своїм, не віддасть, не випустить з рук.
Повернувшись із каторги. Свирид якось відійшов од хазяйства: став розводити пасіку. Спершу саджав бджолині рої в колодки, згодом дістав у Яреськах кілька вуликів, а потім і сам став майструвати – ставити під крислатими яблунями акуратні бджолині будиночки. Звів добрячий курінь і, як тільки теплішало, перебирався туди. Не приходив навіть їсти до хати: їжу носили йому онуки, а часом і Олеся. Простували вузенькою стежкою в сад, спершу минали густий вишняк, аж тоді попадали на пасіку, поміж строгі шеренги вуликів, з льотками, оберненими до сонця.
Тут було дуже чисто, як у хаті на Різдво чи Великдень. Ніде ні смітинки, густа прикошена трава слалася рівним килимком, алебастром відсвічували побілені вапном стовбури яблунь, сонячні відблиски не металися наполоханими зайчиками, а спокійно лягали золотою фольгою, і дітям здавалося, що то дід попришпилював їх до трави, дерев та вуликів. Тут навіть вітер боязливо згортав розбишакуваті крила свої – тихенько погойдувався на вітті дерев, поглядаючи боязко на кремезного похмурого чоловіка, що поволі походжав у бджолиному царстві, оглядаючи вулики.
І тільки бджоли почували себе тут легко й вільно: золотими кульками пролітали над головами, снували тоненькі невидимі струни, що виповнювали повітря стриманим гулом, обсіювали льотки, обліпляли щільники – діловиті, працьовиті, невтомні, і з раннього ранку аж до пізнього вечора несли та й несли мед у свої вощані засіки.
Свирид усе більше захоплювався пасікою, і Оксен, хоч і закидав іноді татові, що той зовсім збайдужів до хазяйства, в душі був задоволений: пасіка теж починала давати неабиякий зиск, а тато ще й нахваляється, що наступного літа, як, дасть Бог, усе буде гаразд та не проморгають рої, – стоятиме в них у садку добра сотня вуликів.
При слові «сотня» Оксен аж здригається.
Скрізь, куди б він не йшов, про що б не думав, до нього в’язла оця цифра. Вагома, спокуслива, вона все більше оволодівала ним, зробила його майже забобонним. Він навіть гроші став лічити на сотні і, коли в нього в кишені бряжчало сімдесят, вісімдесят, п’ятдесят чи сорок копійок, не міг заспокоїтись, поки не округляв їх до сотні.
Коли збиралися на ярмарок і дружина зносила на воза важкого кошика з яйцями, питав:
– Скільки крашанок положила?
– Двадцять з половиною десятків. А що?
– Не могла триста?
– Та де ж їх набрати, коли кури не нанесли!
– Тоді п’ятдесят лиши вдома. Іншим разом продамо.
І таки добивався свого: віз на базар рівно дві сотні крашанок.
Оця цифра забрала над