І будуть люди. Анатолій Дімаров
упертюх та й полізе на піч, у гаряче просо, – виганяти лихі зашпори.
Одружився Протасій тільки тому, що батько раяв йому ще кілька років почекати, не поспішати з цим ділом.
– Ти ж іще, сину, молодий, ще й не напарубкувався як слід.
– А нащо мені парубкувати!
Батько глянув був на чаплію, що з роками замінила пужално, а потім махнув безнадійно рукою:
– Про мене… Захотів у петлю – стромляй туди свою дурну голову! Засилай старостів хоч і сьогодні, якщо тобі так приспічило!
Протасій не був би Протасієм, коли б не заперечив і тут:
– І не сьогодні, а завтра.
Батько так і вилетів з хати. Ухопив нові граблі та й потрощив їх на друзки об дубову колоду.
Женився Протасій, завів густі вуса, що, однак, не звисали донизу, як у всіх порядних людей, а вперто дерлися вгору, намагаючись повиштрикувати очі хазяїнові, та розуму йому не прибавили ні жінка, ані роки. Дітей не мав, може, тому, що інші їх мали, у дворі не було ні пенька, ані деревини: люди саджали вишні та яблуні, груші й сливи, Протасій же поїхав світ за очі, навіз сосонок та дубків, понавтикав довкола халупи:
– Виростуть – лісом торгуватиму!
Ліс так і не виріс, молоденькі деревця не прижилися, всохли на корені, але Протасій ще довго їх не висмикував:
– Приживуться.
Люди копали колодязь посеред двору або рили неглибоку криницю побіля річки, Протасія ж вперло на високий пагорб, на добрі гони від хати, та й то тільки тому, шо не було вже вищого місця.
– Там вода буде смачніша, – відповідав він на плачі та закликання нещасної жінки своєї.
До води довго не міг докопатися, хоч вибехкав шахту сажнів на двадцять, та лопату не кидав, і одного разу його таки добре привалило землею. На жінчин крик збіглися люди, спустилися в колодязь, відкопали Протасія, відкачали на свіжому повітрі. Протасій звівся, похитуючись, підійшов до темніючого провалля, з жалем сказав:
– Бач, завалилося. До води ще раз копнути лишилось, а воно взяло й завалилося.
І знову поліз у колодязь.
Вода й справді появилася в той же день, від чого Протасій ще більше увірував у свою несхибність. Була вона, правда, якась гіркувата на смак, навіть худоба неохоче пила її, але Протасій твердив, шо смачнішої не знайти навіть у Яреськах, не те що на їхніх хуторах.
Не ладилося в Протасія у дворі, не родило й на ниві. Хліба теж наче перейняли упертющу вдачу свого хазяїна, і якщо в Івасюти буйно колосилася пшениця, то в Протасія ледве піднімала над ріллею наїжачені голівки: «От на зло не родитиму!» Якщо на сусідньому полі від кавунів аж вгиналася земля, то на Протасієвому – рідке огудиння тикало твердими зеленими дульками прямо хазяїнові під ніс: «А що, вийшло на твоє!» Накладав Івасюта важкенні снопи, аж тріщали колеса в гарбах, Протасій же швиргав миршаві снопики на убогий візок та ще й похвалявся перед зажуреною жінкою:
– Все одно в нас зерно буде краще! І мука вищого сорту…
З отакою людиною довелося мати справу Оксенові. Якось, зустрівши Протасія у селі, запросив