.
міг. Але дивися, щоб цей давній друг, як ти його називаєш, не підвів тебе.
– О! Я буду обережним. Зі мною в кожному разі все буде гаразд. Майна в мене жодного немає.
– А в цьому щось є, – кинула Френкі.
– Що?
– Не знаю. Звучить мило, відгонить свободою і безтурботністю. Якщо добре подумати, то в мене теж нічого немає. Ну, тобто батько виділив мені гроші, і є купа будинків, де я можу жити, і одяг, і покоївки, і ще якісь жахливі родинні прикраси й чималенький кредит у магазинах. Але все це належить родині. Не мені.
– Ні, але ж… – Боббі замовк.
– Звісно, це не те саме, розумію.
– Так, – сказав молодик. – Геть інше.
Раптом він відчув себе страшенно пригніченим.
Вони мовчки підійшли до наступної мітки.
– Я завтра їду до міста, – мовила дівчина, поки Боббі прилаштовував м’ячика.
– Завтра? Ох, а я збирався покликати тебе на пікнік.
– Я б залюбки. Та про все вже домовлено. Розумієш, у батька знову подагра.
– І тобі треба лишитися, щоб доглянути за ним, – припустив Боббі.
– Він ненавидить, коли за ним доглядають. Його це страшенно дратує. Батько любить, коли з ним лишається другий лакей. Той ставиться до нього співчутливо й терпить, коли він жбурляє в нього речі й обзиває проклятим дурнем.
Боббі опустив драйвер[9] на м’яча, і той, пролетівши низько над землею, втрапив у бункер.
– От невдача, – сказала Френкі, провела довгий прямий удар, і її м’ячик пролетів над м’ячиком Боббі. – До речі, – зазначила вона, – ми могли б якось провести разом час у Лондоні. Ти ж там невдовзі житимеш?
– З понеділка. Але… не думаю, що це хороша ідея, щиро кажучи.
– Тобто? Що ти маєш на увазі?
– Ну, більшу частину часу я працюватиму механіком, тож…
– Хай так, – відказала дівчина. – Гадаю, це не завадить тобі так само, як і решті моїх друзів, прийти до мене на коктейльну вечірку й трохи розслабитися.
Боббі лише похитав головою.
– Я можу влаштувати вечірку з пивом і сосисками, якщо тобі це більше до душі, – підбадьорливо мовила Френкі.
– Послухай, Френкі, ну навіщо все це? Ну… тобто я буду чужий серед твоїх друзів. У тебе зовсім інше коло спілкування.
– Запевняю, – сказала вона, – до мене приходять дуже різні люди.
– Не вдавай, наче нічого не розумієш.
– Можеш привести Беджера, якщо хочеш. Будеш не сам.
– Та в тебе якісь упередження щодо нього.
– Ризикну припустити, це через те, що він затинається. Поряд з людьми, які затинаються, я теж починаю затинатися.
– Послухай, Френкі. Нічого з цього не вийде, і ти сама це знаєш. Тут цей номер проходить. Мабуть, тут нема чого робити, і краще вже я, ніж нікого. Я нічого не хочу сказати – ти завжди добре до мене ставишся і все таке, і я вдячний. Але ж… Я знаю, що я ніхто, тобто…
– Коли закінчиш розводитися про свій комплекс меншовартості, – холодно відгукнулася Френкі, – може, спробуєш дістати свого м’ячика з бункера нібликом, а не патером.
– А
Ключка, якою роблять перший удар по м’ячу.