.
отруйникам не поталанило, – відказала дівчина.
– Отож. Змарнували стільки чистого морфію.
– Він був у пиві?
– Так. Мене знайшли, коли я спав як убитий, спробували розбудити й не змогли. Стривожилися, доправили на ферму й викликали лікаря…
– Далі я знаю, – поквапилася повідомити Френкі.
– Спершу вони подумали, що я навмисне його вжив. Потім, після моєї розповіді, повернулися до тієї лавочки, знайшли пляшку від пива там, де я її кинув, і відправили в лабораторію. Залишків, мабуть, було досить, щоб провести аналіз.
– Жодних здогадок щодо того, як морфій потрапив у пляшку?
– Взагалі нуль. Вони допитали працівників пабу, в якому я її купив, перевірили інші пляшки – там усе добре.
– Очевидно, хтось додав морфій у пиво, поки ти спав?
– Напевно. Пам’ятаю, я ще звернув увагу на те, що папірець на кришці наклеєно якось дивно.
Френкі задумливо кивнула.
– Ну, – сказала вона, – це доводить, що моє припущення в потягу було слушним.
– А що ти припустила?
– Що того чоловіка – Прітчарда – зіштовхнули зі скелі.
– Ти сказала це не в потягу, а на станції, – мляво виправив Боббі.
– Байдуже.
– Але чому ти…
– Любий, ну це ж очевидно. Нащо комусь прибирати з дороги тебе? Ти ж не багатий спадкоємець абощо.
– А що як багатий? Може, у мене є якась тітка в Новій Зеландії, про яку я ніколи не чув? Що як вона лишила мені купу грошей?
– Нісенітниця. Ніхто не лишає гроші незнайомій людині. Тим паче, якщо ця людина – четвертий син. Ну а що, тепер такі важкі часи, що навіть у священників не буває по четверо синів. Ні, тут усе ясно. Ніхто не виграв би від твоєї смерті, тож це можна відкинути. Отже, тільки помста. Ти доньку аптекаря часом не зваблював?
– Не пригадую такого, – з гідністю відказав молодик.
– Я так і думала. Дехто зваблює стільки дівчат, що й порахувати не може. Але дозволю собі сказати, що ти взагалі ніколи нікого не зваблював.
– Френкі, ти змушуєш мене червоніти. І чому саме доньку аптекаря?
– Вільний доступ до морфію. Його не так уже й просто дістати.
– Хай там як, доньку аптекаря я не зваблював.
– І явних ворогів у тебе немає?
Боббі похитав головою.
– Ну, я ж казала, – з тріумфом підсумувала дівчина. – Це, певно, робота того, хто зіштовхнув Прітчарда зі скелі. А що думає поліція?
– Вони вважають, що це якийсь божевільний.
– Маячня. Божевільні не розгулюють на волі з необмеженими запасами морфію у пошуках випадкових пляшок від пива, куди його можна додати. Ні. Хтось зіштовхнув Прітчарда зі скелі. За хвилину чи дві з’являєшся ти, і та людина підозрює, що ти все бачив, і вирішує прибрати тебе з дороги.
– Ця версія не тримається купи, Френкі.
– Це ж чому?
– Ну, по-перше, я нікого не бачив.
– Так, але та людина цього не знає.
– І якби я навіть щось бачив, то мусив би повідомити про це на дізнанні.
– Певно,