Будинок на Аптекарській. Ольга Саліпа
Михайлини вилітало з грудей. Одна справа – бути дружиною чоловіка, який лякає і притягує, а інша – мамою його дітей.
– Скільки вам років? – присіла перед дівчатками і дивилася то на одну, то на іншу.
– Вісім, – наважилася сказати найстарша.
– Сім.
– Шість.
Діти обсмикували однакові довгі коричневі сукеночки, обшиті чорним мереживом.
«Носять жалобу за матір’ю», – подумалося Михайлині. Вона не зовсім уявляла, як поводитися, і схвильовано переминала в руках хустинку, якою витирала піт в дорозі.
– Будемо знайомі, – погладила їх по спинках і посміхнулася.
Анна, Марія і Євдокія запитально глянули на батька. Той ледь помітно кивнув, і дівчатка одна за одною вийшли з кімнати.
– Нехай йдуть спати. Завтра розговоритесь, – пояснив Михайлині. – Євко, де Стефан? – повернув голову в бік худої дівчини, що виглядала з-за одвірка.
– Сліха[1]. Не знаю, – злякано глянула на Людвіга та, – я за дівчатами ледве встигаю дивитися, а Стефана й поготів не впильнуєш.
Євка, худа, аж прозора дівчина-служка, опустила додолу погляд і раз-у-раз зиркала з-під світлих рідких вій на Людвіга: сваритиме чи ні.
– Добре, – глибоко видихнув чоловік і зняв з плечей кафтан, – ми втомилися з дороги. Приготуй нам вмитися і поїсти.
– Юдейка на службі в поляка? – звела брову Михайлина, коли та сховалася у кухні.
– То довга історія. Її родина жила тут недалеко при моєму тестеві. Колись, 50 років тому, він врятував її батька – йому було ледь вісім, коли того спробували забрати у кантоністи. Сама знаєш, що би там з ним було – якщо би вижив, то примусили би прийняти християнство. От його родина й заповзялася помагати тестеві по господарству. То вже потім він вмовив, що хоча би платитиме їм за те гроші. Мені й самому довго було незручно від тієї служби, але Юлія, – осікся, згадавши про померлу дружину, але, побачивши схвальний Михайлинин погляд, продовжив, – Юлія любила і Євку, і її маму. Добра була жінка, м’яка, жаліслива. Може, аж занадто.
Михайлина спохмурніла: цікаво, як таку прислугу в Деревоєдів сприймають інші католицькі родини?
Вхідні двері рипнули, і жінка помітила тінь, що прошмигнула кудись далі.
– Стефане, зайди! – твердим голосом розрізав тишу Людвіг.
У кімнату, не знімаючи кашкета, нехотя увійшов підліток років чотирнадцяти.
– Ти де був?
– Та так, – дивився той батькові просто у очі. Від хлопця різко пахло куривом.
– На тому тижні тебе зловили за вимінюванням у солдатів тютюну. Чого чекати тепер?
– Я вже дорослий, – гмикнув той. – Та й там солдати не дуже старші за мене.
– Якби тобі так хотілося палити, то міг би просто купити тютюн у найближчій крамниці.
– Так нецікаво, – посміхнувся той на всі зуби.
Людвіг стиснув кулаки до білої шкіри:
– Ти поводишся негідно. Відкладемо цю розмову. Знайомся – це Михайлина. Вчора ми пошлюбилися.
Стефан не
Перепрошую (