Будинок на Аптекарській. Ольга Саліпа
ковтнула слину. Я спостережливий.
– Може, я думала про ковбасу?
– Тут пахне круасанами до одуріння, ти не могла думати ні про що інше.
Ляна знизала плечима.
Далі йшли мовчки. Кинули кілька гривень хлопчикам років десяти, що грали на саксофонах, ще кілька – жебрачці. Базарчика, який згадувала Ляна, на краю Проскурівської не було. Натомість там був великий чи то готель, чи розважальний центр – Ляна вже бачила його вранці. Впізнала фонтан із жабками поруч – біля нього її часом залишала мама і йшла щось купити в «Дитячий світ» поруч. І ті хвилини були найдовшими і найсамотнішими у Ляниному житті.
– Ти знаєш, що точнісінько такий же «Дитячий світ», як у Хмельницькому, є ще в кількох містах? – схопила Івана за обидві руки й опинилася перед його обличчям. – Колись ми з мамою поїхали у Тернопіль до лікаря. Уяви моє здивування, коли я мала побачила такий самий будинок-близнюк. Я так перелякалася, що зайшлася плачем. А мама потім ще й насварила тата, мовляв, моя нездорова уява – через його казки.
З собливою насолодою дівчина розглядала старовинні будинки. Їх у місті було не так багато, але вони мали особливий стиль. Помітила, що на стіні деяких були прикріплені к’юар-коди. Навела камерою на один з них і у мобільному відкрилася інтернет-сторінка з його історією.
Коли повернулися до автівки, вже повертало на вечір.
– Ось, – Іван простягнув Ляні папірець із написаним від руки номером телефону. – Якщо буде щось потрібно – набирай.
– Угу, – дівчина сховала папірець в кишеню і повернулася до вікна.
Хмельницький запалював вогні у вікнах. Дорогою додому думала про те, як багато, виявляється, вона має спогадів про батька. Варто було всього лиш пройтися знайомими місцями, щоби все «увімкнулося».
Зачинила двері квартири просто перед Івановим носом, хоч як той напрошувався увійти. Безсило впала у крісло. Ногу щось боляче закололо. Ляна запхала руку в кишеню і дістала папірець з Івановим телефоном і листівку, яка випала із теки з документами в магазині. Листівка була старезною, з пожовклими і потріпаними краями. На ній був зображений будинок. А на звороті – надпис: «Таємниця не помре». Передсмертна записка, не інакше.
Проскурів, 1888 рік
– Хлібну площу переносять ближче до залізничного вокзалу, – Людвіг стояв перед великим дзеркалом, що показувало його у повен зріст, і защіпав ґудзики на жилетці.
– Це добре, – ледве посміхнулася Михайлина, – через торговців, що приїздять зі всієї губернії, тут часом буває так гамірно. Так добре, що наша Євка, – кивнула головою на пройму дверей у сусідню кімнату, де молоденька дівчинка-служка накривала на стіл, – знає совісних перекупок, в яких завжди можна купити найкраще.
– Облиш, – навіть не глянув у той бік Людвіг, – ми достатньо заможні, щоб купувати їжу в магазині.
Михайлина підійшла до чоловіка і взялася затягувати шнурівку на його жилетці:
– Заможні, але не марнотратні. Та й дати заробити людям – хіба то зле?
– Ото вже ця твоя м’якосердність!