Будинок на Аптекарській. Ольга Саліпа
підшукаєш собі іншу роботу.
Ляна відразу ж почала картати сама себе: ну не можна бути такою м’якосердною і змінювати всі свої плани тільки заради того, щоб не зробити зле хворому хлопцю. Що-що, а ця нерішучість у неї точно від батька.
– Скажи, – втрутився Іван, – крамниця має якісь гроші?
Ніколай схлипнув:
– Не знаю. Ні. Думаю, майже все йшло на оплату рахунків…
– Ясно, – Уляно, вийдемо?
Ляна навіть не відразу зрозуміла, що він звернувся до неї, – задумалася про щось своє. Іван легенько торкнувся її голого ліктя.
– Що? Вибач, не звикла реагувати на Уляну.
– Ляно, давай вийдемо, – шепнув їй у вухо.
За порогом дівчина знову вдихнула аромат жасмину і примружилася від яскравого сонця.
– Ти ж розумієш, що він бреше? – Іван запхав руки до кишень і дивився кудись під ноги.
– Про гроші?
– Так.
– Мені байдуже. Мільйонів тут бути не могло.
– Може, батько щось залишив вдома? Готівку, банківські картки.
– Нічого такого не бачила, – Ляна підвела голову: на високому дереві поруч співала пташка.
– У квартирі є якийсь сейф чи сховок?
Ляка засміялася:
– Ти ж бачив, там уся квартира розміром як сейф.
– Добре. Як скажеш. Батько точно не знав, яка ти справна до бізнесу, бо інакше не переписав би на тебе магазин. Продати його за нормальні гроші навряд чи вдасться. Місце тут непрохідне. Взагалі не знаю, як його знаходили клієнти.
– Ну, ми ж знайшли. До речі, ти швидко зорієнтувався, сама б я тут довго блукала.
– Ми знали, куди їдемо, – відмахнувся Іван. – І я в школі був чемпіоном з орієнтування на місцевості, – посміхнувся і приобняв Ляну за плечі.
– Знаєш, я на таке щастя і багатство не сподівалася, тому продам його за скільки візьмуть.
Іван похитав головою:
– А ти бізнесменка від Бога.
Ляна з Іваном повернулися до Ніколая, щоб попрощатися. Хлопець сидів у тій же позі, як його залишили. Загалом було сумнівно, чи безпечно залишати магазин на нього. Але, якщо подумати, то втрачати було нічого.
– Ось мій номер телефону, – Ляна простягнула йому папірець. – Якщо буде щось потрібно – дзвони. Я прийду завтра.
Хлопець мовчки взяв телефон і відвернувся. Образився.
«Шевроле» Івана була припаркована біля самої хвіртки.
Ляна звела брову:
– То ти це місце так довго шукав, щоб припаркуватися?
– Я поїздив навколо, нічого кращого не знайшов і повернувся, – чоловік сів на водійське місце і з силою зачинив дверцята. – Їсти хочеш?
Ляна хотіла відповісти якоюсь грубістю за нахабство, з яким Іван взявся її опікати, але раптом і справді відчула страшенний голод – час був обідній, а ранковий перекус вже й не нагадував про себе.
– Хочу, – здалася.
Іван завів машину і рушив.
– Куди ми їдемо? – роздратування такою безапеляційною поведінкою Івана накривало Ляну з новою силою. Зрештою, вона не річ, яку можна