Людиною він був. Джеффри Арчер
чотири колишніх урядових міністри виявили свої амбіції, він не сумнівався, що є лише двоє серйозних кандидатів. У правому куті стояв Денніс Гілі, який працював міністром фінансів у кабінетах Келлеґена та Гарольда Вілсона і, як і Джайлз, отримав нагороду у Другій світовій війні. У лівому куті перебував Майкл Фут, мабуть, найкращий оратор Палати громад після Вінстона Черчилля. Попри те, що його міністерська кар’єра не зрівнялася з кар’єрою Гілі, він мав підтримку більшості впливових профспілок, які отримали в парламенті дев’яносто одного представника.
Джайлз намагався відкинути думку, що якби він вирішив узяти участь у довиборах від Бристольських доків десятьма роками раніше, а не прийняв пропозицію Гарольда Вілсона зайняти місце у верхній палаті, то зараз міг би бути серйозним претендентом на лідерство в партії. Однак довелося визнати, що час у політиці вирішує все і що є щонайменше десяток його ровесників, котрі також могли вигадати реальний сценарій, як стати лідером партії, і незабаром після цього опинитися у будинку номер десять на Давнінґ-стрит.
Однак Джайлз вважав, що існує лише один кандидат, який мав шанси перемогти пані Тетчер на наступних загальних виборах, і він міг лише сподіватися, що більшість його колег у нижній палаті також це розуміють. Пропрацювавши в уряді й опозиції понад тридцять років, Джайлз знав, що політику можна змінити, лише сидячи в урядових лавах, а не гаючи без сенсу роки в опозиції, інколи здобуваючи лише випадкову непередбачувану перемогу.
Рішення щодо того, хто має очолити партію, ухвалюватимуть двісті шістдесят дев’ять лейбористів, котрі сиділи в Палаті громад. Нікому іншому голосувати не дозволять. Тож як тільки Келлеґен оголосив, що йде зі своєї посади, Джайлз рідко покидав коридори влади щовечора, аж доки там не вимикали світло. Він проводив незліченні години, блукаючи коридорами упродовж дня, вихваляючи чесноти свого кандидата, проводячи вечори в барі Енні, купуючи пінти пива й намагаючись переконати тих колег у нижній палаті, які вагалися, щоб консерватори молилися, що оберуть Майкла Фута, а не Денніса Гілі.
Молитви торі отримали відгук, коли при другому голосуванні Фут здолав Гілі ста тридцятьма дев’ятьма голосами проти ста двадцяти дев’яти. Деякі колеги Джайлза з Громадського комітету відверто визнали, що вони дуже раді пересидіти певний час в опозиції, поки новий лідер не стане поділяти їхню ліву ідеологію.
Наступного дня Емма повідомила Джайлзу за сніданком, що коли Марґарет Тетчер почула цю новину, вона відкоркувала пляшку шампанського й проголосила тост за сто тридцятьох дев’ятьох лейбористів, які гарантували, що вона залишиться в будинку номер десять на Давнінґ-стрит протягом найближчого майбутнього.
Давня традиція обох партій полягає в тому, що при виборі нового лідера кожен, хто сидить на передній лаві, спершу подає пропозицію про відставку, а потім чекає запрошення приєднатися до нової команди. Після того як Джайлз написав заяву про звільнення, він не втрачав даремно часу в очікуванні, тінню якого міністра йому запропонують стати, позаяк знав, що його телефон уже ніколи не задзеленчить.