Дерево, що росте в мені. Жанна Куява
його в лікарні. Авжеж, вона шукає роботу в місті. Але якби, борони Боже, трапилося яке лихо з нею, то Сава кинув би і будь-які справи, і родину та помчав би стрімголов рятувати-втішати свою любу кралечку.
«Певно, вона вельми зайнята», – пояснив сам собі.
Поки це думав, золотоволоска мовчала. Зирила долу, повік не здіймаючи. Видавалося, нині вона творить витинанки з тьмяного орнаменту, що прикрашає колись темно-коричневий, а тепер вичовганий до мутного і бляклого тону лінолеум.
– Минуло два тижні, а я ні на що й ні на кого дивитися не можу, – заговорила врешті. – Все в землю втуплююся, лише вона переді мною: так, ніби ліг під ноги весь мій світ, ніби цілісіньке моє життя в землі закопане. Разом з Андрійком… І татком… І дядьком Мішкою… Куди б не йшла, то все ницьма. Не людей – тільки підошви від їхнього взуття бачу. Буває, наче в тумані роздивляюся їх. Усі такі різні: великі, малі, вичовгані і стоптані, з дірками навіть, а є новесенькі й лискучі… Рідко ті підошви малорухливі, хіба ті, що від дешевих і старих тапочок чи босоніжок викривлених, але зручних, бо, мабуть, одних-єдиних на майонтку [13]. Але немає між усіма тими підошвами просвітку, одна, знай, тьма… Ще – суєта. І курява… Всі кудись спішать. А їхні власники навіть не задумуються, що насправді в один бік прямують, до одного місця зустрічі крокують, – озвучила свої міркування юнка. – Тож чи треба старатися себе зберегти, як кажеш, коли знаєш, що ти – одна серед мільярдів пар підошов, які рано чи пізно зносяться? – мовила запитально. – Як тебе звати, до речі? – зиркнула крадькома на слухача.
– Сава, – відповів хлопець.
– Таке цікаве ім’я, – прокоментувала байдуже. – А мене – Чеслава, – додала.
– Нічого собі, – промовив із усміхом. – Он де – цікаве ім’я! Нетутешнє…
– То так мамка мене назвала. Бо з дитинства найбільш важливим був для неї вислів «чесне слово». Вона рідко його проказувала, але ніколи – здуру. Тільки коли в чомусь клялася або щось важливе комусь обіцяла. От і сказала таткові, що коли народиться в них дитина, то назве її Чеславом або Чеславою. Хоча я знаю, що ці імена від зовсім інших слів утворені – «честь» і «слава».
– Класна історія, – відказав Сава. – А я й не питав своїх ніколи, чого мене так назвали. Сава та й Сава. Знаю, що нікого в селі більше так не звуть, я один такий, – усміхнувся.
– А звідки ти? – спитала Чеся.
– З Мовчанівки.
– О, та це ж село, куди багато наших хлопців женихатися їздить, – здивувалася дівчина. – Давно кажуть: «У Мовчанівці – невістки, в Полотнищі [14] – женихи», – навіть це сумно проказала.
– О, то ти з Полотнища? – Сава й собі здивувався, бо деяких людей із цього села знав.
Полотнище з сусіднього району направду славилося вродливими та завидними кавалерами-женихами. Та ще більше – мальовничими краєвидами. Їхали подорожні звідусіль, аби тамтешніми річковими й озерними красотами помилуватися, лісами та березовими гаями прогулятись… Як по гриби, то тільки в Полотнище! Як на рибу,
Майонток – хазяйство.
Полотнище – вигадана автором назва поліського села.