Дерево, що росте в мені. Жанна Куява
зітхаючи, відказував на те Ліліані:
– Як уже буде, так буде.
«О, то й добре! – сердилася дівка. – Як ти мені таке кажеш, то хай так і буде! – кричала. – Хай забирають у тебе твою Ліліану, як вона тобі вже більше не дорогоцінна! А я й не опиратимуся цього разу, щоб ти знав!» – сипала погрозами і врешті кинула слухавку.
Зле почувався Сава. Ой зле. Не хотів він із коханою сваритися. Бо любив її сильно. Однак рідко в коханні своїм зізнавався: не вважав, що має частіше те робити. Почув був якось од діда свого Данила: «Що більше чує, то менше шанує», та й притих із одкровеннями перед коханою.
А насправді Сава соромився. Коли тільки збирався щось полюбовне проказати, то ставала йому впоперек горла величезна грудка, розпухала в тім місці, де адамове яблучко, й годі було повз оту перепону якісь слова зсередини проштовхнути. Застрягали вони, гейби [17] авта з мотоциклами на вулицях його села після дощу: такими непроїжджими ставали ті дороги-рівчаки, скидаючись на суцільне болотяне місиво…
Зліг Сава. Хіба про золотоволоску згадував. Чи то ні, не про неї, а про її карликового зросту матір.
Після неньчиних відвідин Чеслава й собі занедужала. Крім того, що почервоніння та висипи вкривали її ноги, тепер вони почали з’являтися на грудях, плечах і шиї. Дівчина дедалі частіше чухала шкіру, через що роздерті ранки пекли, кровоточили, а краї уражених ділянок розросталися.
Але теперечки, хоч і лежачи, дівчина скидалася на обпеченого кип’ятком дітвака, який не може дочекатися одужання, аби плигнути з ліжка й поскакати до друзів грати у м’яча чи інші забави. Бо, як не дивно, покінчувати з життям Чеславі перехотілося. Навпаки, де й узялося бажання якнайшвидше одужати. І причина тому – не лише материна неосяжна до неї любов, а й новоспечений таточко Матвій Доброжанський. Чи, найпевніше, його манюня і ще не хрещена донечка. Адже напередодні сталося ось що.
…Ярина, так звали Чеславину матір, дріботіла приступками до виходу з лікарні, тримаючи доню за руку. Істинно – в цій парі за дорослу жінку більше правила довгокоса дівчина, а не її ненька.
– А чо’ ти сорочку не вбрала, дитинко? – спитала та, що маленька. – Ти ж знаєш, що вона помічна: тіло дихає в натуральній лляній матерії, хутчіше виліковується-зцілюється…
– Я на ніч її вбираю, мамко, – відказала та, що височенька. – В ній не прію, хоч у палаті душно.
– Не годиться спати без сорочки, ти ж те знаєш [18], – невідь-чого нагадала ненька.
– Знаю, мамко. Я роздягнена ніколи не сплю, кожний раз сорочку вдягаю…
– Ти й ту другу взяла, що квітками червонішими краї вишиті?
– Взяла, мамко.
– Вбиратимеш її, то згадуй бабу Секлетку, вона тобі той убір подарувала, сама ту сорочку вишивала, сліпала, пальці до крові сколювала… Багато добра зробила для нас моя хрещонка.
– Згадуватиму, мамко. Я і вас постійно згадую, коли вбираю ту сорочку, що з фіалками по краях. Бо ви ж її вишивали, для мене старалися, своїми маленькими хворенькими руками хрестики
Гейби – ніби.
Йдеться про поліське повір’я. Вважалося, що жінці не годиться спати голою, бо як настане Страшний суд, то соромно буде перед Богом стати, а вбратися буде ніколи.