Дерево, що росте в мені. Жанна Куява
той предобрий смак зможе лише той, хто покохає Чесю всім серцем, – так мамка колись сказала. Доня, звісно, прийняла те на віру.
Гой, а в татка – точнісінько така на щоці! Побачила це Чеся, вже коли стояла навпроти ненька й дослухалася до його лагідних, м’яких, ніби з вати, ще й напрочуд лоскотливих торкань пальцевих пучок. А коли помітила на татковім обличчі ще й неймовірно щасливу посмішку, бо він якраз надибав на її личку оксамитову на дотик шоколадну «цукерку», то й ураз залюбилася. Так-так, саме тоді, коли татко посміхався не лише вустами, а й своїми невидющими захмареними очима, Чеслава відчула, як калатнуло біля лівого передпліччя, затим штрикнуло, ніби кошеня вп’ялося кігтиками, й дався їй знак: ось вона – любов до татка. Спала собі, як ведмедик у теплім барлогу, а нині прокинулася.
Обійняв її татко міцно, вона ж його, як уважала, ще дужче, і стала почуватися так добре, так добре, що й тепер того описати не могла! Тоді ще вдихнула на повну й так глибоко, аж низом живота щось кольнуло, зачула татків запах: від нього віяло свіжонарубаними сосновими полінцями, які так любила нюхати, коли з мамкою в шопі у рівні кострики [21] їх складала, – і зробилося їй затишно, спокійно й дуже-дуже радісно. Так, ніби отримала в дарунок, може, й п’ятьох великих пухнавих зайців. Але дві такі м’які іграшки Чеся вже мала. А татка, думала, не буде в неї ніколи.
7
Дядька Миколу виписали. Трохи підправили зсередини, як казав, тож вирішив він братися додому, до теплої грубки й холодної жінки. Але нічого, йому не звикати. Ліків прикупив для контролю за недугою та й до Сави в палату попрощатися зайшов:
– Бувай, хлопче, не болій! – махнув заяложеним капелюхом.
– Дякую, дядьку, – відповів юнак, відірвавшись од вікна, за чиї лаштунки дотепер зазирав.
– А дівка файна, і справді придивися, – бовкнув чоловік, наче постолом у кашу потурив.
– Ви про кого? – вдав нетямущого Сава, підійшовши ближче.
– Про неї, про неї, – підкрутив вуса бородань. – Тільки вона, бач, уже з іншим спільну мову знайшла, – додав. – Але ти все одно придивися, – поручкався, прощаючись.
– Бувайте, дядьку Миколо, добре, без пригод, вам додому добратися! – побажав дещо знічений Сава та подався слідом за чоловіком.
Вони дійшли до виходу з відділення. Саме цієї миті двері відчинилися й за поріг ускочила захекана Марія Кіндратівна, за нею вплигнула бадьора й уже без відразливого хворобливо-рожевого «ластовиння» на личку внука.
– О, бачите, який доленосний збіг? Нас теж сьогодні виписали! – виголосила збентежена чимось жінка.
– Це добре, – щиро втішився Сава і глянув на дядька Миколу.
Той, трохи хвилюючись, витягнув з-за пазухи складену вчетверо серветку та простягнув жінці.
– Дзвоніть, коли треба буде якась порада, – мовив і поправив знічев’я капелюх.
Марія Кіндратівна, наче заздалегідь із ним змовилася, і собі дістала з кишені картатого халата клаптик паперу.
– А це – мій номер. Дзвоніть і ви… Просто… Мо’, захочеться коли-небудь, – прощебетала.
Сава оторопів.
«Нічого
Кострик – стос.