Дерево, що росте в мені. Жанна Куява
Гапка приходила та такого нарозказувала, що я їй ледь не повірила… Квітю-доню, а люди кажуть, що він таки добрався до тебе. – Жінка вмить зачала плакати. – Невже ж ти, доню, йому віддалася?
– Мамко, ясно, що не віддалася. – Дівчина навіть губи звела у півусміху, щоб заспокоїти неньку.
Та мати не вгамувалася.
– А чо’ мені таке заповзялися розказувати, відкіля така слава дурна до тебе вчепилася, доню?!
– Мамко, та ви хіба Гапки не знаєте?! Та вона такого понавигадує! І що – вірити її побрехенькам?! – І тепер Чеслава до тривоги не вдалася, трималася спокійненько собі.
Тим часом мати зненацька взялася завивати:
– Квітю моя люба, Чесько дорогенька, як же мені тобі повірити?! Як повірити, коли люди гинче [15] кажуть?!
– Неправду ваші люди кажуть, мамко.
– Ой не кажи так, бо ж усі люди добрі, доню, всі під одним Богом ходять, як одного батька діти… Мене знаєш, що мучить? Що мені, бідоласі, зробити, як мені вспокоїтися, впевнитися, що таки неправда те, що кажуть?!
– Повірте мені, мамко, та й усе, – відказала Чеся.
– Бо я хоч і слаба була, хоч лежала з гарячкою до сорока, але мусила з ліжка схопитися, приїхати до тебе в область аж за сто кілометрів, хоб почути від тебе, дитинко ріднесенька, що неправда те, що кажуть. Я ж тебе так берегла, я ж тобі так довіряла, так догоджала… Як ти могла так учинити, квітю моя, душе моя?! – вибухнула надривним плачем.
– Мамко, нічого не було, кажу ж вам! Чого ви мені не вірите? Я ж вам правду кажу! – Чеслава неабияк розтривожилася.
– Я не переживу того, що ти, моя квітю, нечесна вже допіру, гой! – прикрила очі куцими долонями, далі хлипаючи.
– Чого ж ви мені не вірите, мамко? – й собі заплакала золотоволоска. Відтак підвелася, обняла матір.
– Прийшла вранці Гапка й давай тараторити, що ти з Андрієм переспала, бо так люди кажуть, – продовжила жінка-дітвак. – Я собі те як уявила, ой-ой, дитинко! – крутнула головою. – Чи для такої неслави я тебе годувала-ростила?!
– Мамко, ну мусите повірити, що нічо’ не було, бо Андрій мене справді не торкався, чесне слово! – випалила дівчина, захлинаючись од сліз, бо вельми ображеною відчула себе.
– Ой поклянися, дитинко, моєю смертю, хорошенька моя, поклянися, тоді повірю, – проказала жінка.
– Мамко, ви ж мене назвали Чеславою від слів «чесне слово». Бо ви цим словам, як ніяким іншим, завжди довіряли… Невже думаєте, що я би здуру їх зараз казала?
– Ой поклянися моєю смертю, – провадила своє кривенька качечка.
Золотоволоска встала з ліжка, опустилася навколішки перед матір’ю, глянула їй прямісінько в очі й серйозно проговорила:
– Клянуся, мамко, вашою смертю, що я – незачеплена. Ні Андрієм, ні жодним іншим хлопцем.
– І хай я завтра вмру, як ти збрехала, птасю, – додала диво-неня, затим взялася хутко втиратися од сліз чималим носовиком.
Видно було, що таки вспокоїлася злегка.
А чи правду сказала донька, завтра дасться знати…
6
Сава
Гинче – інше.