Дерево, що росте в мені. Жанна Куява
би стара і зчорніла з виду, як найбільша у світі туга-печаль, Мар’я Шолотиха, сільська відьма, яку боялися навіть обметані страхіттями війни старожилі хазяї, ба власна внучка, помітивши його на шляху ще в день приїзду, мовила: «Ох і закидають тебе недобрими поглядами, козаче, ох і зурочать! Пороблю, мабуть, і я тобі на лихе… Та не з власної волі, а через натуру зависну жіночу».
Ті слова, мов поштовим голубом, якнайскоріше донесли Ярині Королівській, саме так прозивали в селі маленьку жіночку. Прізвище вона мала звичайне – Будник. А от назвисько вчепили до неї насмішкувате. Спершу, по біді, що розвиднювалася в ній, чотирилітній, наче білий день після досвітку, стали обзивати її Карликівною. А дочувши від когось, що колись у королів прислуговували, розважаючи їх, такі ж маленькі, як Ярина, блазні, то приклеїли насмішку Королівська. Мовби коло королів такій жити й бути, а не в поліському селі, корчомахами та лісами зусібіч, як скатертина китицями, обшитому…
Ярина сказане почула, до баби Секлетки у двір розбурканою індичкою залетіла:
– Чули, хрещонко, що вже стара Шолотиха сказала? – мовила збентежено.
– Еге, – незворушно відказала стара.
– Як мені те пережити? – Лице Ярина до плачу скривила.
Та сліз випустити з себе не вспіла, почувши від сусідки:
– Я ниньки на добро тобі пошепчу, мо’, подіє…
Чеся тоді з-за груші визирала, як тато вже їхніми стежкою та двором помаленьку ступав. Мамка хоч і знала, що він із вранішнього автобуса зійшов, у людей про маленьку жіночку розпитав, де живе, куди йти попросив спрямувати, але чекала на нього вдома. На дорогу не вибігала. Мо’, боялася, а мо’, й не повірила, що то правда.
Хутко в хаті мости [19] повимивала, пити-їсти нарихтувала, подушки на ліжках попідбивала, двома ріжками доверху, гейби білочубих вартових, порозставляла… Будні вбори з себе скинула, новіше плаття зодягла, в косинку білосніжну світлі кучері, наче пір’я в насипку, спакувала.
Вийшла надвір, наблизилася до татка, що саме ступив на обійстя.
Чеся вмент зчудувалася, адже татко, тоді ще зовсім чужий для неї дядько, гой, який високий був! А мамка проти нього, як та пташка, дрібна… Торкнулася його руки здоровезної, він присів ураз. Подзьобав пучками довгих пальців її личко, поцілував скупо в чоло. А врешті пірнув носом у штурмак [20] мамчин, волосся попід ним став чутно винюхувати, очі ще ширше вирячувати.
– У-ум, – вдихнув глибоко і з насолодою, – моя улюблена пом’ятуха з часничком, – дивне мовив.
– Товкачі, – виправила його мамка. – В нас твою пом’ятуху товкачами називають, – усміхнулася.
Чогось одразу про картопляне пюре вони заговорили.
Чеська хихикнула.
Він відсахнувся.
– Дівчинка? То вона? – спитав тихо.
Чеся, втім, добре розчула його низький, як у місцевого диякона, голос.
Мамка ствердно захитала головою, собі мовивши ледь чутно:
– Вона.
І
Міст – підлога.
Штурмак – зав’язана кінцями на потилиці хустка.