Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами. Вікторія Горбунова
коли дитячі голосні заяви про потреби чують, але до них не дослухаються, коли роблять так, як вважають правильним, «кращим для дитини». Якою має бути температура повітря, води, скільки має бути одежинок та ковдр, якими мають бути іграшки, що будемо їсти і як довго – все вирішує мама. Звісно, мама хоче для свого чада кращого і виховує його правильно, за новітніми методиками або старими перевіреними методами. Проблема лише в одному – дитяче «ні» вона не чує та не розуміє, бо не вважає, що малюк може сам знати, що для нього краще. Немовля, чиї заяви ігноруються, змушене боротися, заявляючи про себе голосніше і голосніше. Тоді супертурботливі мами починають шукати причини і знаходять їх на прийомах у педіатрів і неврологів. Після цього – посилена турбота про здоров’я та гіперопіка. Наслідок – великий ризик виплекати не просто маленького негативіста, а маленького монстра, який, маніпулюючи батьківською любов’ю, завжди досягатиме свого.
– Думала, почне говорити, – стане легше. Ага! І ліжко мочив, і землю з вазонів вигрібав, і їжею кидався, і посуд бив. Як зараз пам’ятаю його перший день народження: свято, всі за столом, я промовляю тост, беру його на ручки, щоб поцілувати й обійняти, а він: «Ні!» – і нумо верещати та відбиватися наче скажений. Так кричав, вже думали, родимець ухопив. Я злякалася страшенно, на диван поклала, до телефону кинулася, щоб у швидку дзвонити. А він миттєво заспокоївся, з дивана зліз, на ноги став – стоїть, хитається, скуйовджений весь, червоний, обличчя зле. Усі гості злякані, принишклі. А цей мовчить, дивиться спідлоба і раптом: «Ні!» – та почимчикував убік іграшок.
Близько дванадцяти – вісімнадцяти місяців малюки приходять до остаточного усвідомлення, що їхнє тіло – це їхнє тіло і фізично вони окремі істоти. Тож їм не має подобатись те, що з ними роблять мама, тато чи інші дорослі. Власне, саме про це, про свою незгоду щодо дій із власним тілом малюки і заявляють своє перше виразне «ні», підкріплюючи його викручуванням з обіймів, перевертанням тарілок, стягуванням колготок, відмовою йти гуляти, виплюскуванням води з ванної та подібними акціями непокори. Тут важливо розуміти, що дитина не повстає проти дорослих, а заявляє про те, що з нею, її тілом не можна робити чогось неочікуваного, чогось раптового, чогось неприємного.
Спробуйте поставити себе на місце маляти, яке ще говорити до ладу не вміє, а вже наважилось сказати «ні» величезним та сильним дорослим, яким заввиграшки схопити його, стиснути і силою вдягнути, нагодувати, вимити голову, вкласти у ліжко. Звісно, це «ні» має бути голосним, рішучим і безапеляційним, звісно, воно буде вистрибувати наперед будь-якої дії, пропозиції чи запитання. «Хочеш яблучко?» – «Ні!»; «Підеш гуляти?» – «Ні!»; «Будеш гратися?» – «Ні!»; «Поцілуєш маму» – «Ні!». Для того щоб вистояти у непростій боротьбі за автономність із дорослими, діти починають грати на випередження і про всяк випадок ще до того, як збагнуть, у чім справа, викидають оте своє «ні», «не хочу», «не буду».
Батькам