Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами. Вікторія Горбунова
та розуміння, коли ти відгукуєшся на її потреби, а вона відчуває твій стан. Помічаю, як усе складається у нас із сином (немає ні вередульств, ні непорозумінь), коли ми в контакті та як усе складно і нервово, коли ні. Для мене, щоб бути разом, необхідно зупинитись, залишити осторонь свої думки про дисертацію, студентів, вечерю, погоду на завтра, клієнтів… відшукати його очі, торкнутись, обійняти і головне – пережити якусь спільну емоцію, налаштуватись одне на одного. Важливо – бо це і є близькість, яку ніщо не замінить; важко – бо життя таке засмічене клопотами!» Основне питання, що хвилювало клієнтку, – як такий контакт із дитиною побудувати? Вона просила правил, кроків, технік, алгоритмів, цікавилась, як часто обіймати, скільки часу проводити разом, в які ігри грати, скільки говорити ніжних слів, цілувати лише на ніч або частіше…
Те, як формується простір довіри та взаєморозуміння між дорослим та дитиною, багато і детально описується у межах популярної сьогодні теорії прив’язаності. Сама теорія виникла з досліджень психіатра-психоаналітика Джона Боулбі, який шукав причини агресивності, депресії, соціальної дезадаптації та інших соціально-психологічних проблем дітей, що під час Другої світової війни втратили батьків. Сучасні автори детально розписують, що, як і в якому віці робити батькам, аби побудувати взаємини, повні прийняття і безпеки, – дивитись в очі, віддзеркалювати емоції, виділяти час, присвячений лише дитині, частіше триматися за руки та багато іншого.
Поради слушні, однак для мене, як для мами, вони так і лишалися порадами доти, доки я, а точніше ми вдвох із сином, не пережили цей унікальний момент співдоторку наших світів. Щось подібне я відчувала разом зі своїм ще майбутнім чоловіком, коли ми, закохані, не змовляючись, говорили одними словами, сміялись з лише нам двом зрозумілих жартів; бувало таке і з подругами, коли, втаємничені в душевні переживання одна одної, ми ділились найсекретнішими секретами; а також із мамою, в час, коли тато раненько йшов на роботу, а я, мала, залазила до неї в ліжко і могла говорити-теревенити про все на світі в теплих, сонних і мовчазних її обіймах. Тож написане в Фейсбуці було моїм особистим відкриттям у взаєминах із сином, яке дозволило раз за разом інтуїтивно налаштовуватись на одну хвилю без потреби думати про алгоритми. Упевнена, що в кожного з нас є такий досвід і його варто згадати, тому що неможливо однаковими для всіх правилами та кроками описати, як будується такий контакт. Адже справа радше не в тому, що ми робимо, а в тому, як говоримо, дивимось, обіймаємо, слухаємо, посміхаємось і найголовніше – що відчуваємо у цей момент. Не думаю, що можливо механічно налаштуватись на хвилю світу іншої людини, краще дозволити собі відсторонитись від усіх «треба», «винен», «правильно» та просто відкритися назустріч.
Отже, найперше – творимо спільний простір, простір взаємності та прийняття, для цього придивляємося, прислухаємося, вчуваємося в дитячі емоції, стан, вловлюємо зміни настрою, відстежуємо реакції на наші дії, а головне