Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами. Вікторія Горбунова
бігати від стіни до стіни або стрибати у ліжку?
Якщо дуже поспішаєте, втомлені чи малюк насправді дістав і ви зірвались, дали по попі, накричали, – особливої катастрофи також не сталося. Батьки – живі люди, до того ж у житті поза родиною такі реакції на дитячу впертість не рідкість, тож із ними також варто знайомитись. Єдине що, зірвались – поясніть чому. Викричались, дали ляпанця по сідницях, насильно всадили за стіл чи вклали в ліжко – розкажіть дитині, чому ви це зробили, аби вона не почувалась поганою, нікчемною та нелюбленою. Відверто скажіть дитині, що втомились, що вона сьогодні забагато вередує і що ви вичерпали сили впрошувати, поясніть, що така поведінка вас дратує, та наголосіть, що все одно дуже любите її. Маленький син моєї колеги, яка не забувала повторювати, що любить його навіть коли він вередує, якось приголомшив маму зізнанням: «Я люблю тебе, навіть коли ти кричиш».
А ще Я ростиме, якщо цінувати його зусилля («Ти була права, коли наполягла на тому, щоб наліпити таткові вареників, – бачиш, як він зрадів»), радитись із ним («Як вважаєш, що краще подарувати на день народження бабусі?»), враховувати його побажання у своїх планах («Галинка хотіла сходити в парк, давай сплануємо вихідний так, щоб потрапити туди»).
Діти піднімають чергову хвилю негативізму тоді, коли відчувають загрозу своєму Я, і таких хвиль може бути кілька, вони можуть іти одна за одною, бути зв’язані з конкретними людьми чи подіями і перетворитись на руйнівне цунамі, якщо вчасно не збагнути причини та вжити заходів убезпечення маленької особистості.
– Зараз узагалі «дах зірвало». І це не можна підлітковим віком виправдовувати. Вчора відмовився робити уроки, мамі моїй сказав, що вона стара дурепа, і пішов, дверима ляснув. З’явився надвечір, ніби нічого не сталося. Був би батько – добряче б приклався. А так… От які в мене важелі впливу? «Де швендяв? Чому уроків не робиш? Навіщо бабцю ображаєш?» А він у своїй кімнаті зачинився і нічичирк, хоч би яке-ніяке пояснення. От що мені робити, щоб поговорити, біля туалету чатувати? Я вже голос зірвала і нервову систему зіпсувала. Я ж істеричка вже. Кажу: «Винеси сміття!», «Прибери в кімнаті!»; запитую: «Ти палив?», «Домашнє завдання зробив?»… На все одна відповідь – «Ні!», і ще – «Не чіпай мене!».
Підлітки – найбільші негативісти. Батьки гірко жартують, що слово «підліток» походить від «підлий», і воліють швидше пережити цей період зростання Я своїх дітей. Якщо перші «ні» стосувалися тілесного дискомфорту, маніпуляцій із власним тілом, необхідності підкорятися волі інших, то тепер це «ні» самому собі, такому як є. Це своєрідне неприйняття своєї ще недостатньо дорослої життєвої ролі та її обмежень. Цікаво, що раніше, до виникнення шкіл та університетів, підлітків не існувало взагалі. Маленька людина ставала дорослою набагато швидше, ніж зараз. Для цього їй було достатньо навчитися того, що вміють дорослі, – шити, пекти хліб, вправлятися з ковадлом у кузні, полювати…
«Чому, щоб вважатися